З початку 2026 року в Україні діє оновлена урядова постанова, згідно з якою при кожному лікарняному закладі має працювати щонайменше один фахівець із супроводу ветеранів та демобілізованих осіб. Медичні заклади стають однією з перших точок контакту для військових, які повертаються з фронту, перебувають у відпустці чи проходять тривале лікування.
Про те, з якими викликами щодня стикаються захисники, чому державна система часто дає збої та як виглядає реальна «кухня» соціальної адаптації, ми поспілкувалися з фахівчинею із супроводу Мариною Липень (в цілях безпеки ім’я змінено – авт.).
«Завдання фахівця із супроводу – допомогти ветерану пройти цей шлях якомога легше»
– Розкажи, будь ласка, Марино, чим саме ти займаєшся та як потрапила на посаду?
– Я працюю з січня 2026 року у лікарні фахівцем із супроводу ветеранів та демобілізованих осіб. Скорочено – фахівець із супроводу. Коли почула про конкурс на цю посаду, одразу вирішила податися. У нашому місті, крім мене, є два фахівці, які працевлаштовані безпосередньо у міському сервісному офісі у справах ветеранів. Але за новою постановою Уряду такі люди мають бути при кожній лікарні.
Військові, повертаючись додому, перебуваючи у відпустці чи на лікуванні, обов’язково звертаються до медзакладів, і їм потрібен супровід. Людський фактор – дуже серйозна штука в будь-якій сфері, а особливо коли це стосується людей, які мають військовий травматичний досвід.
Коли вони приходять у лікарню, навіть якщо персонал ставиться до них з особливою увагою, навколо завжди є купа інших хворих людей, виникають черги, хтось нервує. Для того, щоб нівелювати можливі скандали, негативні наслідки, нерозуміння оточуючих та допомогти військовим у отриманні всіх пільг та виплат, лікуванні, проходженні комісій, ЕКОПФО (комісія з встановлення інвалідності – ред.) тощо, і потрібна наша посада.
Глобальне завдання фахівця із супроводу – допомогти ветерану при поверненні до цивільного життя адаптуватися та пройти цей шлях якомога легше. Починаючи від елементарної психологічної допомоги: уміння активно слухати одне із ключових в нашій професії. Самі вони до психолога звертаються вкрай рідко – як правило, дружина приводить або випадково десь натрапляють. Але насправді вони всі потребують простої людської розмови та розуміння.
У нашій лікарні є поліклініка та стаціонар. Кожні два-три дні я отримую інформацію про нових госпіталізованих військових, іду в палати, представляюся, спілкуюся, пропоную допомогу. Спочатку, як правило, вони реагують насторожено, іноді навіть негативно, мовляв:
«Мені нічого не треба».
Я заспокоюю, кажу, що не буду нав’язуватися, і залишаю спеціальний «довідничок пораненого», який розробила сама. Там чітко, послідовно і доступно описаний алгоритм дій після поранення, які документи є ключовими для оформлення виплат, які довідки треба збирати тощо, а також вказано моє ім’я, прізвище, номер телефону та перелік питань, з якими я можу допомогти. Це і психологічний, і юридичний супровід, допомога в лікувальних закладах, консультування щодо виплат, компенсацій, прав, пільг та допомога в написанні заяв.
Наприклад, я можу допомогти підготувати пакет документів та супроводити ветерана до органів соціального захисту, щоб вони не ходили туди по сто разів і не вислуховували фрази на кшталт «я вам уже три рази казала», «мало лі чого ви хочете», «сьогодні я не встигну, приходьте краще завтра», а прийшли лише один раз – підписати заяву.
«Державні служби не розсилають інформацію одразу, всієї актуальної інформації про кожного ветерана у них немає»
– Марино, наскільки оперативно держава інформує ветеранів про їхні права та нові програми підтримки?
– Інформаційний вакуум – це велика проблема. От, наприклад, з’являється нова постанова: Червоний Хрест виділяє до 95 тисяч гривень учасникам бойових дій, які повністю або частково втратили зір, на придбання обладнання для покращення побуту.
Постанова з’явилася, а що далі? Державні служби не розсилають інформацію одразу всім ветеранам адже нормативно-правові акти мають різне коло осіб, на яких вони поширюються та й всієї актуальної інформації про кожного ветерана у них немає.
А у мене, наприклад, на супроводі вже є ветерани саме з такими проблемами, і я можу адресно їм про це повідомити, роз’яснити процедуру, допомогти підготувати і подати пакет документів.
– А чому немає єдиної повної бази даних? Це пов’язано з безпекою?
– З міркувань безпеки та конфіденційності навіть я, як фахівець із супроводу, не маю прямого доступу до ЄДРВВ (Єдиного державного реєстру ветеранів війни – авт.). Але, якщо ветеран виявив бажання бути у мене на супроводі, ми укладаємо письмову заяву, і я можу зробити обмежений витяг, щоби доповнити його картку.
Зараз розроблена спеціальна CRM-система «Оскар», в якій працюють фахівці із супроводу. Вона ще не на 100% впроваджена в нашу діяльність, але ми там уже заводимо картки ветеранів (виключно за їхньою згодою) і прописуємо всі запити. Таким чином держава може відслідковувати і діяльність фахівців, і те, які запити від ветеранів надходять найчастіше.
А найчастіше хлопцям потрібна юридична допомога, оформлення документів, отримання виплат за поранення чи збір довідок. Скрізь присутній людський фактор. Я знаю багато випадків, коли після важких поранень люди місяцями не отримували додаткової винагороди, тому що командир не захотів чи не встиг оформити довідку про обставини травми, затримав документи тощо.
Одного разу я тиждень складала заяву на ім’я командира військової частини. Військовослужбовець ще у 2023 році отримав важку травму під час захисту Батьківщини, мав усі підстави для отримання додаткової винагороди у 100 тисяч гривень протягом трьох місяців лікування. Грошей він не отримав, бо довідку про обставини травми йому видали без номера. Згодом його списали, але він не став ходити по кабінетах – знову пішов воювати і зараз захищає країну на фронті. Йому просто ніколи цим займатися. Я підняла всі його документи, ми витребували оновлену належну довідку і щойно направили пакет документів до частини.
«Він каже: «У мене уламок в шиї біля хребта», а йому відповідають: «Ви сильно добре виглядаєте»
– Нещодавно відбулася гучна реформа МСЕК. Як вона вплинула на поранених військових на практиці?
– Поки що ми бачимо перестраховку та дивні рішення на місцях. Маю підопічного військового, який під час обстрілу був весь посічений уламками: переломи, пневмоторакс. Найстрашніший уламок застряг у шиї біля хребта. Видалити його не можуть – це смертельно небезпечно, може паралізувати, тому він постійно живе з ним, через що стаються періодичні напади. Йому законно встановили другу групу інвалідності.
А потім почалася реформа МСЕК. Під цим приводом його другу групу змінили на третю – тобто знизили. Коли він запитав чому, йому відповіли:
«У нас зараз реформа. Потім будете проходити чергове оцінювання».
Нещодавно він проходив ЕКОПФО (Експертну команду оцінювання повсякденного функціонування особи – авт.) – це комісія, яка встановлює функціональні обмеження особи і призначає групу інвалідності. І знаєте, що йому там сказали?
«Ви дуже добре виглядаєте, щоб вам другу групу давати».
Він пояснює:
«Уламок у шиї нікуди не дівся. Те, що я активно займаюся спортом – це єдиний спосіб зміцнити м’язи шиї та колін. Якщо я наберу вагу або припиню тренування, уламки почнуть рухатися, а це – ризик летального фіналу».
А вони йому знову:
«Ви сильно добре виглядаєте».
Очевидно, просто перестраховуються.
Я тиждень вивчала всі медичні стандарти, документацію, і ми склали офіційне оскарження до регіональної комісії в обласному центрі. Документи відправили, тепер місяць чекаємо на відповідь. Якщо відмовлять – будемо знову заходити на ЕКОПФО через сімейного лікаря, але вже на інших юридичних підставах.
«Держава зараз не займається санаторно-курортним лікуванням ветеранів взагалі – нуль»
– На папері та в новинах ми бачимо багато звітів про масштабну підтримку ветеранів. Яка ситуація з цим зсередини?
– Якщо говорити відверто, то на шпальтах усіх органів місцевого самоврядування та держструктур – суцільна шана, повага та звіти про програми підтримки. Програм дійсно ухвалюють чимало. Проте ключова з них – санаторно-курортне лікування ветеранів – наразі не працює взагалі. Державне оздоровлення призупинено на час воєнного стану, на це не виділяють жодної гривні. За кордон (наприклад, у Хорватію) можуть відправити лише тих, хто потребує саме специфічної медичної реабілітації, і ця потреба має бути чітко прописана лікарями у документах.
А лікарям на місцях іноді просто байдуже. Вони можуть не вписати цю графу в документи лише тому, що
«Поранений сам не попросив».
У мене є підопічний хлопець, 35 років, висока ампутація правої ноги, купа супутніх захворювань. Йому дали першу групу інвалідності, а в рядку про потребу в санаторно-курортному лікуванні – порожнеча! Як так можна було скласти документи?! Я з цим обов’язково розбиратимуся, просто зараз вирішую його більш пріоритетні проблеми: він батько-одинак, виховує 9-річного сина, житла немає (винаймають квартиру в місті), а військову пенсію йому досі не оформили, бо відомства перекидають провину одне на одного.
Стосовно оздоровлення: оскільки державна програма заморожена, у деяких містах ухвалюють окремі місцеві програми за кошти громад. Наприклад, у невеличкому прифронтовому місті міська рада виділила на санаторно-курортне лікування ветеранів 500 тисяч гривень на рік. Згідно з постановою, гранична вартість путівки на 22 дні цього року становить 18,5 тисяч гривень. Ділимо 500 тисяч на 18,5 і отримуємо, що місто за рік може відправити на відпочинок лише близько 27 людей. Через обмеженість коштів у місті під цю програму підпадають виключно особи з інвалідністю внаслідок війни I та II груп. Їх у місті близько 35 чоловік, отже поїдуть не всі.
Водночас є багато інших корисних державних постанов. Наприклад, безкоштовне хірургічне лікування рубців тканин, щелепно лицьова реабілітація, компенсація 50% автоцивілки, виплата 1500 гривень на квартал на заняття спортом у певних залах, пільги на квартплату, воду, опалення в межах визначеної квадратури. Пільги є! Проте немає єдиного чіткого державного джерела, яке б доступно пояснювало механізм їх отримання. Ветеран часто банально не знає, куди йому йти. В інструкціях на сайті «Дія» пишуть:
«Зверніться до місцевих органів соцзахисту».
А де вони розташовані у прифронтових регіонах? Через постійні обстріли на Миколаївщині, Херсонщині чи у нас на Дніпропетровщині ці відділи постійно мігрують. Інформація про те, де сьогодні розташований ТЦК чи соцзахист, часто передається лише з рук у руки («сарафанним радіо»), бо якщо рашисти дізнаються точну адресу – одразу починають туди гатити.
В таких умовах фахівець із супроводу має досконало знати всю місцеву «кухню» та реагувати на її постійні зміни. Я працюю так: якщо виникає проблема, я особисто телефоную знайомим у ТЦК, Пенсійний фонд чи фінвідділи, дізнаюся контакти відповідальних осіб і напряму передаю документи хлопців.
«Місцеві мешканці, які тут залишилися працювати в кабінетах, часто звикли просто отримувати зарплату»
– А як ситуація виглядала, коли Марина Липень тільки прийшла на роботу?
– Коли я прийшла, мене просто привели в кабінет, дали комп’ютер з Інтернетом – навіть принтера спочатку не було – і сказали:
«Працюй, організовуй усе сама».
Ніхто в місті взагалі не розумів, як має працювати фахівець із супроводу саме в лікарні. Є загальна посадова інструкція, але локальний механізм треба напрацьовувати самостійно.
Я почала сама з’ясовувати контакти, шукати людей у Пенсійному фонді та соцзахисті, які реально опікуються ветеранами. Але зіштовхнулася з тим, що чиновники в кабінетах часто звикли не працювати на результат, а просто отримувати зарплату. Людей, які щиро вболівають за справу, – одиниці. І це проблема по всій Україні, яка під час війни лише загострилася через тотальний кадровий дефіцит й небажання керівників працевлаштувати у свої установи «чужих людей». Коли я в лікарні обурююся щодо неналежної поведінки якогось працівника, мені радять:
«Краще не дратуй його».
Чому? Бо він працює на пів ставки, паралельно заробляє в приватній клініці і в будь-який момент може звільнитися, а замінити його ніким. У нас у лікарні вже немає онколога – всі виїхали за кордон чи в більш безпечні регіони. Якщо піде, наприклад, окуліст, то пораненим військовим для отримання банального направлення чи консультації доведеться їхати за сотню кілометрів у Дніпро або за свій кошт звертатися до приватного лікаря.
Окремий біль – це взаємодія з іншими органами. Я знаю двох колег – фахівців із супроводу, які теж працюють у моєму місті. Мені сказали, що вони обоє є ветеранами війни. Ну, думаю, супер: свої для своїх. Приходжу – а там сидять звичайні працівники від дзвінка до дзвінка. Таке враження, що їх взяли лише для того, щоб у звітах на область красиво значилося:
«На посади працевлаштовано ветеранів».
Насправді вони нічого не роблять, за них навіть звіти та таблички заповнюють інші люди. До одного з них, Артема, прийшов його сусід, теж ветеран, просить:
«Допоможи оформити документи, куди мені йти?».
А той йому каже:
«Тобі треба, щоб тебе фахівець із супроводу взяв під крило. Але я не можу, у мене голова болить, я сам інвалід, мені ходити важко».
Хоча ходити не треба – просто сядь за комп’ютер або візьми телефон! Людина просто хоче числитися й отримувати кошти.
Я намагаюся рухати цю систему. Запропонувала адміністрації: давайте проведемо великий круглий стіл щодо проблем ветеранів у місті. Мені погодили. Я вирішила зробити це не для «галочки» та красивої картинки. Поговорила з військовими, з родинами загиблих, зібрала список їхніх реальних, гострих питань. Ідея була проста: заздалегідь роздати ці питання запрошеним службам (Пенсійному фонду, ТЦК, соцзахисту), щоб вони прийшли на зустріч не виправдовуватися, а з готовими рішеннями.
Приношу цей список керівництву соцуправління РВА, вони читають і кажуть:
«Ні, ми не будемо проводити цей круглий стіл. Це буде скандал та істерика, вони нас там просто розірвуть».
Починають пояснювати: перше питання ветеранів – фінансування пільг, а бюджет нашого міста дуже урізаний. Наш промисловий гігант, основний наповнювач бюджету, через постійні обстріли працює заледве на 10% від довоєнного потенціалу, податків надходить мізер. Друге питання – претензії до військкомату та фінвідділів частин, де деякі працівники відверто хамлять людям, а цивільна влада на них не має жодного впливу. Коротше кажучи, чиновники просто злякалися реального діалогу.
«Держава каже, що фахівець може вести до 100 осіб. Які в біса 100 осіб?!»
– З якими ще системними недоліками інституту супроводу ти стикалася?
– По-перше, це недосконалий територіальний принцип. Де-юре я маю право брати на супровід лише тих ветеранів, які офіційно прописані в моєму місті. Де-факто я беру тих, кого не маю права брати. Якщо людина зареєстрована в іншій громаді чи взагалі в іншій області, але зараз лікується чи живе тут, я не можу їй відмовити.
Ветерани приходять до мене і кажуть:
«Марино! Наш місцевий фахівець два роки працює і нічого не знає, а Ви тільки прийшли і розібралися в юридичних нюансах».
Я вважаю, що територіальний принцип треба скасувати: ветеран повинен мати право обирати фахівця із супроводу де завгодно, як сімейного лікаря.
По-друге, це нормативи навантаження. Держава декларує, що один фахівець із супроводу може одночасно вести до 100 осіб. Які в біса 100 осіб?! Це абсолютно нереально. У мене зараз офіційно в програмі «Оскар» зареєстровано 10 людей, і ще з близько 30 ветеранами укладені паперові угоди. Загалом близько 40 підопічних – і я фізично нічого не встигаю!
Кожного дня виходять якісь законодавчі новини, змінюються постанови. З одним ветераном ти розбираєшся щодо пенсії, тут виходить нова норма – і треба весь пакет документів повністю переробляти. З іншим – шукаєш, куди відправити дитину на відпочинок. Плюс постійно приходять нові люди. Як можна одночасно обдзвонити та якісно вести 100 людей?
Тим паче, ветерани – це складна категорія. Хтось іде в запій, хтось не бере слухавку місяцями, у когось важкий психоемоційний стан.
У мене на супроводі є хлопець із суїцидальними нахилами, вже мав кілька спроб суїциду. Він воює в штурмовому підрозділі, емоційно дуже нестабільний. З такими людьми не можна працювати «по шаблону» чи раз на місяць заповнювати картку в комп’ютері. Їм потрібна щоденна увага та реальне залучення.
Тому я впевнена: попри те, що сам механізм інституту супроводу ветеранів задуманий державою як дуже класний та правильний інструмент їх адаптації до цивільного життя, його впровадження на місцях потребує негайного доопрацювання, збільшення штату реальних, вмотивованих працівників та повного усунення бюрократичного формалізму.
Дякую за можливість висловитися!
– І я тобі дякую за важливу розповідь.
Інтерв’ю записала Олена Гарагуц
