У торговельній залі магазину дніпрянин наразився на гостре залізо, прикріплене до полиці з товаром і пошкодив куртку. Вартість її ремонту склала 600 гривень та попри сміховинність суми для торговельного закладу, «Варус» зробив все, аби не компенсувати шкоду та вдався до психологічних знущань з покупця.
Про це “Особам” розповів постраждалий від супермаркету дніпрянин Олексій Мазур. Далі – його пряма мова.
Ця історія почалася 7 січня поточного року близько 17:00 у магазині «Варус», що на Проспекті Б. Хмельницького, 118-д. Я завітав туди на свою біду, аби купити мінералки. Коли ішов вздовж полиці, шукаючи найдешевшу, дивився на пропонований товар – на виставлені пляшки. Аж раптом відчув, як мене ніби хтось смикнув за рукав куртки, зупинивши ходу.
Виявляється, я наразився на залізний штир незрозумілою своєю функцією конструкції, прикріплену до полиці. Залізяччя було таким гострим, що розпороло куртку, спричинивши дірку розміром десь 3 Х 3 см.
Оскільки в торговельній залі повно відеокамер спостереження, я відразу почав сигналізувати руками, аби привернути увагу до себе та інциденту. Ніхто, звісно, не відреагував.
Тоді я пішов до кас і зажадав адміністраторку або керуючу. Касирки відповіли, що її немає і не буде, хоча, як стало відомо пізніше, посадова особа згідно з власним розпорядком «Варусу» має бути на місці з 8-ої по 18-ту годину з вівторка по суботу. Замість неї до мене вийшла старша касирка. Я відвів її на місце пригоди і переповів, що сталося. Згідно зі «старими добрими» традиціями совкової торгівлі, вона відразу поклала провину на мене – на мою ходу. Хоча я пересуваюся цілком звичайно – не кульгаю і не розмахую руками, як, скажімо, репер у танці.
Наступною моєю дією стало звернення до гарячої лінії «Варусу», телефон якої зазначено на кожному фіскальному чеку.
Я вимагав вибачень і компенсації завданої шкоди. В ательє мені назвали вартість ремонту – 600 грн та видали чек із печаткою ФОП, взявши куртку.
Конфлікт був би вирішений легко і гідно – так, як і належить у маркеті, де покупців поважають, принаймні ставляться до них як до людей, а не до бидла. Одначе шана до відвідувачів, ввічливість і людяність – це явно не про «Варус».
Мені ніхто не передзвонював. Натомість, невдовзі отримав смс-ку. Для компенсації від мене вимагали не лише чек з вартістю ремонту, а й повну ксерокопію паспорта й ідентифікаційного коду. І все це – не для виплати, а лише для того, щоби моє звернення було тільки розглянуто. Тобто, з невідомим вердиктом. Для цього я мав написати заяву на адресу керівництва магазина.
Чек з ательє – це зрозуміло, але навіщо я маю надавати паспорт з ІПН? Чи не занадто?
Тоді я знову звернувся на гарячу лінію і запитав, на яке ПІБ я маю писати заяву про відшкодування та як називається посада тієї людини: “адміністраторка”, “керуюча”… Може ще якось?
Мені відповіли тією самою смс-кою. Отже, прізвище, ім’я та по-батькові керівниці (зазвичай це жінки, а не чоловіки) лишалося суворо утаємниченим. Як і офіційна назва посади. Як я в такій ситуації маю віддати невідомо кому і незрозуміло з якою метою мої приватні, виключно конфіденційні дані? Хіба це нормально?
З Вікіпедії дізнався, що «Варус» зареєстрований на Кіпрі. Тобто, в офшорній зоні. Наскільки знаю, так заведено у підприємств, які прагнуть мінімізувати свої податки. А тепер моделюю ситуацію далі: я надаю всі мої паспорті дані з ІПН, а потім дізнаюся про кримінальну відповідальність за відкриту, буцімто мною, в якому-небудь офшорі якусь контору з відмивання грошей.
Я не бізнесмен і не знаю усіх тонкощів подібних оборудок, але як громадянин, проявляючи обережність, маю всі підстави припускати подібний розвиток подій – за найгіршим сценарієм. Тим більше мене гнітить небажання посадових осіб «Варуса» йти на контакт та називатися: хто вони і що. Чому вони лишаються інкогніто?
Починаю знов і знов звертатися на гарячу лінію мережі, вимагаючи контактів, прізвища, імені та по-батькові, а також офіційного найменування посади керівної особи, якій я маю адресувати своє звернення про відшкодування вартості ремонту куртки.
Мені продовжують надходити ті самі смс-ки з вимогами чеку, паспорту та ІПН. Наполягаючи на своєму, добиваюся зворотного дзвінку з київського номеру. Але на тому кінці дроту якась дівуля ніжно-сонним голосочком повторює все те саме. Виходить, аби (потенційно!) отримати 600 грн компенсації, я маю надати всі дані про себе… невідомо кому.
Я дзвонив на гарячу лінію десь із десяток разів, але все – без толку. Востаннє, звернувся туди 12 січня, поінформувавши, що прийду з чеком і заявою до «невстановлених осіб» про компенсацію завданої мені шкоди та закликавши не загострювати ситуацію, а вирішити її по-хорошому, по-людськи. “Не будіть лихо, поки воно тихо!” – просив я.
І ось, що сталося наступного дня – вранці, 13 січня. Прийшов до кас і покликав керівницю магазину. Мені відповіли, що вона зараз буде. Почав очікувати. Жду-пожду…
При цьому, фіксую все, що відбувається на смартфон: думаю, якщо мені не повідомляють ПІБ керівної посадової особи, якій я маю віддати ксерокопію паспорта та ІПН, то хоча б зніму її на відео.
Керівниця (чи хто там) явно не поспішала… Аж зрештою, бачу як до мене енергійною ходою та рішучим кроком наближається дебела жінка з бейджиком. Коли підійшла, то розгледів там ім’я: “Наталья».
Замість «доброго ранку», вона почала з категоричної вимоги припинити зйомку. А коли не погодився, то зробила спробу вибити з рук смартфон. Їй це не вдалося і вона поквапилася до службового приміщення. Про ніякі чеки, заяви тощо вже не йшлося.
Я не зірка, щоби мене знімати! – заявила вона.
Але ж ви – посадова особа! Це – не ваша приватна територія і ви не секретний співробітник спецслужби! Зупиніться! – кричав я їй у спину, наздоганяючи, але марно.
Прослідував за нею. Щойно увійшли до підсобки, вона накинулася на мене, намагаючись подряпати нігтями обличчя та вихопити смартфон. Виштовхала мене назад до торговельної зали… Більше я її не бачив.
Почав скандувати свою вимогу – про компенсацію 600 гривень – гучно на всю залу. Прибіг охоронець, наказавши стулити пельку. Не стулив. Продовжив. Був оточений різними співробітницями, які почали шпетити за голос протесту. Коли одній з них запропонував спілкуватися державною, різко відрізала: «обойдешься!».
На додаток до своїх вимог негайної виплати 600 гривень, додав гасла: «Варус зневажає покупців!», «Варус – банда!», «Ра-шис-ти!».
Це не справило жодного ефекту. Співробітниці «Варусу» дивилися на мене з неприхованим презирством, глузуючи з мене та моїх спроб захистити права покупця, а також людську і громадянську гідність. Так тривало близько двох годин…
Поруч зі мною весь цей час перебувала моя мати. Їй 79 років, хронічний гіпертонік, хворі ноги, ходить з палицею. Під загрозою ворожих обстрілів ми намагаємось перебувати поруч заради єдиної долі – якщо загинемо, то разом. До того ж, неподалік «Варусу» – укриття у «Шиннику». В разі тривоги ми попрямували б туди. А ще в матері немає смартфону і вона би не дізналася без нього про тривогу, а значить і смертельну небезпеку. Тому вона була зі мною.
Мамі було дуже важко стояти близько двох годин і їй дедалі гіршало. Вона спиралася на вітрини, на рефрижератор, явно почуваючи себе зле… Все це бачили співробітниці «Варусу», але в жодної не виникло бажання хоча б запропонувати старенькій стільчика.
Саме його я став вимагати замість протестних гасел… Глухо… Всі лише криво посміхалися, дивлячись на страждання старої жінки, яка от-от і зомліє…
Скандую: «Фа-шис-ти!!! Фа-шис-ти!!! Фа-шис-ти!!!». А всі інші покупці ходять, ніби ніде нічого і все нормально.
Ба, більше, до рефрижератора, на який спиралася мати, підійшла якась жіночка і попросила відійти, бо їй риба була потрібна, а мати заважала відкрити холодильника… Ну, такі бувають серед нас, українців, «щиросердні» і «сердобольні»… А ще – напрочуд «солідарні», коли справа стосується захисту прав споживачів і громадянських в тому числі.
Щоби моїй мамі було на що присісти, я знайшов у залі велику урну… Перевернув її, висипавши сміття на підлогу… Нарешті, зблідла, присіла… Вирішили викликати швидку…
Карета довго не їхала, але нарешті прибула. До мами підійшли двоє рускоговорящіх у помаранчевому. Вона попросила, аби з нею спілкувалися українською. На що один окупаційномовний «дотепно» парирував: «А вам что, мова нужна или помощь?».
Я відповів, що потрібна медична допомога, яка б надавалася державною та на правах українця зажадав подальшого спілкування саме нею. Цього не сталося. Тоді назвав парамедика «рязанською мордою», на що почув звинувачення в агресивній поведінці.
Його напарник різко підскочив до мене, провокаційно наблизившись упритул: в очах медика іскрилося і по всьому виглядало так, що він готовий розпочати рукопашний бій. Але я трохи заспокоїв «ескулапа», порадивши поберегти сили для наступних викликів. Він відступив.
Тим часом «рязанська морда» вже телефонувала кудись, вимагаючи негайно прислати на місце «бригаду», яка б доставила мене через агресивну поведінку до відповідної медустанови. Можливо, там, куди він дзвонив, знайшли аргументи непереконливими, адже в дійсності виглядало би так, що парамедик запропонував відправити людину ледь не у «психушку» через озвучену вимогу до нього… спілкуватися українською. Це був би явно перебір, а тому ніяка “бригада” до мене не приїхала.
Виміряний мамі тиск сягнув «190». Їй запропонували пігулку каптоприла і госпиталізацію. Вона відмовилася, про що дала розписку. По-перше, через те, що запропонований засіб для неї заслабкий, а по-друге – через огиду приймати таблетку з рук мовоненависників…
Отже, без санітарів з галоперидолом у “Варусі” цього дня минулося. Натомість, сюди тричі приїжджали поліцейські. Тобто, так звані – номінальні. Люди у формі Національної поліції України, яких держава утримує нібито за правоохоронну діяльність.
Я сам їх викликав. Спочатку один екіпаж, потім другий і нарешті – слідчо-оперативна група. Таке враження, що всі рази до мене приїжджала не поліція, а відомча охорона «Варусу». Бо всі автоматично ставали на бік адміністрації, не вбачаючи в її діях нічого поганого, а надто – протиправного.
Особливо запам’ятався перший екіпаж – патрульний із уніформованою «подругою». Він зустрів мене настільки зневажливим поглядом, що мені стало трохи не по собі. Там було так багато незрозумілих своєю причиною презирства й осуду… Ніби я скоїв якийсь злочин. Так дивляться на злодіїв… Так «беркут» дивився на «майданівців».
Доречна й інша аналогія: так споглядає на світ людина, що прокинулася після перепою… А в комвзводу – такою поліцейський назвав свою посаду – фінгал під лівим оком і лейкопластир на скроні. Чи то він на службі отримав, чи у барі невдало посидів. Коли ж поцікавився в нього, звідки синець, то відразу наразився на збиткування з приводу моєї зовнішності, зокрема – рис обличчя.
Ну, це так – ліричний відступ, а по суті: викликаний мною правоохоронець запитав, чи штовхав мене хтось, коли я наразився на залізяку у полиці. Ні. А якщо так, тоді, зі слів вартового порядку, я сам у всьому винуватий, бо треба дивитися, куди йдеш.
Тоді я при ньому ж таки набрав 102 і попросив викликати більш адекватного поліцейського. Патрульний сказав, що нікого не пришлють, бо поліцейських не замовляють: от який приїхав – таким і задовольняйтеся, а інших не буде.
Комвзвода помилявся. Невдовзі після того, як він зі своєю «подругою» забрався геть, приїхав ще один екіпаж. Цього разу вже два чоловіки, один – двометровий із борідкою (здається відпущеною спеціально, щоби нею любовалися і хвалили за це її носія); інший – нижче, без густої рослинності на обличчі. Вони назвали інцидент таким, що стосується цивільно-правових відносин і порадили звернутися до суду.
Але ж в мене немає стільки грошей, які маю заплатити за позов і сума судового збору буде явно у кілька разів більшою за ту, в яку мені обійшовся ремонт куртки. Та й процес затягнеться на роки.
Тоді вони знизали плечима, розвели руками та й усе. Я попросив їх хоча б посприяти зустрічі з адміністрацією. Навідріз відмовилися, сказавши, що це не в їхній компетенції. Як і переглядати записи з відеокамер спостереження у залі. Тобто, вони тут – взагалі ні до чого.
Хіба що запропонували викликати слідчо-оперативну групу. Я погодився.
Невдовзі вона була у «Варусі». Чоловік і жінка. Вони почали з перевірки моїх документів та їхнього фотографування. Потім поцікавилися, що трапилося. Я переповів.
Єдине запитання, яке виникло у слідчої – чому я відніс куртку до ательє за два дні після того, як її пошкодив…
Тю… А що тут такого? В чому вона мене запідозрила? Я мав бігти до ательє відразу ж після інциденту у «Варусі»? Відніс її тоді, коли мені було зручно.
Не сподобався і чек… Якийсь він не зовсім такий, яким, в її розумінні, має бути попри круглу печатку ФОП «Цапенко Світлана Вікторівна». А на це я відповів, що не маю можливості втручатися у діяльність приватного підприємства і диктувати, які чеки видавати.
Я заповнив протокол. Проставив підписи, отримав номер реєстрації «справи»…
Та то пусте… Вже все ясно. Можна бути впевненим на всі сто, що слідчий, якому дістанеться «справа» відразу сам «зорієнтується», хто тут правий, а хто ні. Звісно, що сильніший, багатший. На жаль право сили діє проти України не лише на міжнародній арені, а й всередині країни, де заможніші завжди правіші за бідніших.
За даними Вікіпедії, у 2024 р. виручка Varus сягла 23,92 млрд грн — це на 14,36 % більше, ніж у 2023 році. Чистий прибуток компанії становив 30,07 млн грн. Протягом року Varus відкрив дев’ять нових супермаркетів із загальною площею торгових залів 6264 кв. м. Сукупні інвестиції у відкриття цих магазинів становили близько $7,5 млн. Крім того, компанія продовжувала оновлювати діючі торговельні точки, спрямувавши на їх модернізацію й реконструкцію ще $2,5 млн. Окремо Varus інвестував $1 млн у закупівлю генераторів, щоб забезпечити безперебійну роботу супермаркетів.
Ціна мого питання – 600 грн.
Моя боротьба за них триватиме і надалі. Якщо вийде – без фатальних наслідків як для мене, так і когось ще. А не вийде – значить така моя доля…
Олексій Мазур, Дніпро
P. S. Одна зі співробітниць “Варусу» гнівно відправляла мене на фронт. Я пояснив їй, що маю третю групу інвалідності через інсулінозалежний діабет, яким хворію не з 24 лютого 2022 р., а з 2007-го року та виключений з реєстру військовозобов’язаних. Вона лише розсміялася мені в обличчя.
