Департамент гуманітарної політики міськради Дніпра підтримав розпорядження директорки КЗ КСК “Шинник” Марини Віннікової прибрати з укриття закладу усі до єдиного дивани, кушетки, лежаки, що значно погіршило умови тривалого перебування у сховищі як дітей, так і дорослих, зокрема 80-річної пенсіонерки. Реагуючи на критичні публікації про себе, Віннікова обурюється, що вони вийшли без її дозволу та інкримінує автору “хуліганку”, про що вже звернулалася до Нацполіції.
Я давно не журналіст. Це було у “минулому” житті. Вийшов з НСЖУ під час правління донецького урки, а в подальшому – зрадника України й президента-втікача віктора федорича януковича. Зробив це на знак протесту проти очолення місцевої філії Спілки “регіоналом” (потім – “ОПоЗаЖопером”) Олексієм Ковальчуком. Якщо медійному загалу було пофіг, то мені – ні. Тому порізав на дрібні шматочки свою прес-карту і надіслав тому “бандюковичу” в офіс обласної журналістської організації. Відтоді я лише дописувач, блогер, небайдужий громадянин, часом – активіст.
За бажання, мою, сказати б, публіцистику можна було би назвати різновидом громадянської журналістики, бо часто пишу про ті халепи, в які сам і втрапляю. Мої дописи – це моя позиція. Одначе альтернативна точка зору опонентів на конфліктні ситуації, в епіцентрі яких опиняюсь, теж не зайва. Сьогодні я подаю її у вигляді отриманої на моє звернення до департаменту гуманітарної політики дніпровської міськради розлогої відповіді директорки КЗ КСК “Шинник” Марини Віннікової. Детально про суть конфлікту, хто хоче, може дізнатися з допису “Антилюдяність “гуманітарної” політики міськради Дніпра“.
Слід зазначити, що за висвітленням історії з представленням позицій обох сторін, я звертався до низки місцевих ЗМІ, серед яких були: телеканал “D1”, “Суспільне”, “11 канал”, “Город dp.ua”, “Наше місто” та інших. В тому числі – на фейсбук медійної групи “Журналісти Дніпропетровщини”. Глухо… В жодного журналіста ніде не засвербіло… Повний ігнор.
Чому так, лишається лише здогадуватися і припускати…
Можливо, на “D1” не надали інциденту жодної уваги, бо він трапився з мамою якогось там екзальтованого городянина, а не їхнього “Наріка” – кримінального авторитета з лихих 90-х, на гроші якого існує канал. Цей “достойник” сміливо втік з України перед повномасштабним вторгненням, але в репортажах телемовника – він герой, який все робить на благо своєї Батьківщини-неньки. От про його маму там штопають сюжети один за одним, без кінця і краю. Зокрема про те, як їй цілують ручки священники ПЦУ за щедре спонсорство її синочка.
На “Суспільному”, де на моє глибоке суб’єктивне(!) переконання від “суспільного” – лише вивіска, ймовірно розцінили тему не такою вже суспільно-важливою… А дарма, бо в ній – продемонстроване ставлення міської влади до пересічної Людини та її Гідності – 80-річної жінки, в якої забрали нехай і старе та напіврозвалене одоробло, але таке, що виконувало функцію м’якого дивана, де вона ночувала в укритті, бо не може спокійно заснути вдома, постійно боючися ракетно-дронових ударів. Позаяк живе в промзоні. Зліва – “Металобаза”, справа – “Преси”… І ворожі прильоти вже були і там, і там. Фактично, цей “диван” в укритті став для сивочолої жінки таким собі удаваним острівцем стабільності і спокою… Символом, за який вона трималася. Вогником надії на краще… Він був для неї як та шинель для Акакія Акакієвича з відомого Гоголівського твору.
З “11 каналом”, як на мене, теж все ясно, бо це чи не “найджинсовіший” у місті канал-ср@колиз – на даний час мера Філатова і його бандократії. Але “11 канал” вилизує будь-яку владу. Це його професійний стиль. Кожен посадовець може нічим не ризикуючи приходити на канал і підставляти там для отримання специфічних медійних послуг свою “п’яту точку”. В результаті можна не сумніватися. Він – гарантований: обслужать як належить – по першому класу!
Ну, а до “Городу”, “Нашого міста” та інших міських “медіаповій” я звернувся… сам не знаю чому. Просто…
Ніхто не відреагував, не захотів зняти репортаж, написати замітку… Чорт з нею, з тією бабусею та її диваном… Подумаєш…
Надаючи скриншоти відповідей очільниці міського департаменту гумполітики Ксенії Сушко та директорки “Шинника” Марини Віннікової, дозволю собі тезові коментарі.
Отже…
“Вільний доступ” до укриття в нічний час, на чому наполягає Віннікова, насправді є таким залежно від зміни чергових. Про те, який він “вільний” – у замітці про викликану поліцію до зачинених під час оголошеної повітряної тривоги дверей КСК “Шинник”.
Віннікова пише, що мною не наведено будь-яких фактичних дій, які б вказували на її спроби “вижити” мене і маму з укриття, де ми ночуємо. Як не наведено? Були дивани, лежаки, топчани і їх не стало, бо прибрали всі до єдиного – зі всіх кімнат укриття. Чи могло таке статися без особистого розпорядження директорки? Звісно, ні. От вам і наочний факт. Так, справді, постраждала не лише моя мати, а й всі потенційні відвідувачі. Але Віннікова не могла не знати, що мати тут, а з нею і я – постійно. Кожну ніч.
Віннікова пише, що рішення прибрати лежаки з укриття було прийняте з урахуванням санітарних норм. Тобто? А що з ними стало не так? У прибраних диванах, лежаках, топчанах, кушетках знайшли вошей, клопів, гнид? Та ні! Я переконаний, що останні у “Шиннику” справді є, але вони не на лежаках, а на керівних адміністративних посадах закладу.
Віннікова пише, що ліжка були прибрані з міркувань безпеки…А в чому полягала небезпека для людей від їхньої наявності в укритті? Ну, стояли собі… А потім різко стали небезпечними? Чим?
Віннікова пише, що ліжка у тому числі прибрали з метою раціонального використання площі. Замість них та площа була заставлена жорсткими дерев’яними стільчиками (щоби гірше лежалося на складених з них “ліжках”) та низькими широкими столами. А навіщо вони в укритті? Для президії? А хто засідатиме? Столи для людей – це краще ніж м’які поверхні, на які можна було прилягти під час тривалого перебування в укритті? Адже тривоги і атаки можуть тривати цілими ночами. То людям, за логікою Віннікової, краще замість кушеток бачити ті столи, якими ніяк не скористаєшся? Серйозно?
Я писав про чергового, який як енкаведист на допиті подовгу і навмисно світив потужним ліхтарем мені і мамі в очі. А Віннікова відповіла, що, виявляється, у такий спосіб під час відключення світла він оглядав… системи водопостачання та опалення з метою запобігання аварійним ситуаціям.
Віннікова пише, що я неодноразово порушував правила поведінки в укритті. Зокрема здійнятим шумом.
Під час тривоги в укриття спускаються діти з дошкільної групи. Вони природно гамірні і галасливі. Я нічого не маю проти! Боже упаси! Дитячий сміх, вереск, їхні дзвінкі голоси, що наповнюють укриття, гріють серце і втішають душу, бо мають терапевтичний ефект. З ними стає тепліше, спокійніше… Нехай шумлять, галасують! Нестримно, вільно!
А ще там регулярно проводяться музичні та вокальні заняття. Музика зі співами лунають на все укриття. І я так само не заперечую, щоби там грали і співали, коли це потрібно. На здоров’я! Бо я доволі музичний чувак, адже сам пишу пісні – зайдіть на мій ютуб, подивіться, послухайте…
Так само в укритті я охоче та з великою цікавістю підслуховую в коридорі уроки з англійської мови, де теж грає музика: діти навчаються, розбираючи пісні англомовних поп-виконавців. Зокрема, останнього разу звучав Елтон Джон. До речі, порівнюючи свій рівень володіння англійською (чверть століття після університету) зі знаннями школярів 5-6 класу, вимушений констатувати, що сильно, блін, відстаю… Завдяки ж чудесам акустики те, що відбувається в одному кінці укриття, добре чути в іншому. Тобто Елтон Джон співав чи не на все укриття. Ну і нехай! Щоправда, це не мій жанр, бо тяжію до хард-року і дарк вейву, але нічого не маю проти більш легких, в тому числі у виконанні знаменитого на весь світ поп-співака.
Це я просто до того, що життя в укритті – вирує! Воно пістряве, різноманітне, гамірне! І це добре, що в укритті – не як у труні. “Культ тиші” – лише в голові Віннікової та на папірчиках абсолютно мертвих і нікому не потрібних інструкцій про поводження в укритті, що висять там на стінах.
Так, справді, оскільки суперечки зі співробітниками “Шинника”, що вдавалися до репресій проти мене та мами, виникали і в приміщеннях укриття, то я захищався і там. Але це було епізодично! Мої шумові “ефекти” тонуть у шумі і галасі в укритті, до яких я не маю жодного стосунку, окрім як слухача.
Вінникова пише, що я порушував правила поведінки в укритті, пересуваючи предмети. Це робить кожен відвідувач укриття, який приходить на ніч і споруджує собі ліжко зі стільців. Люди, які роблять собі ліжка навзамін прибраних – порушники? Не можна спорудити собі ліжко, не пересунувши стільців або скамійок. От і я пересуваю.
Можливо, вона має на увазі випадок, коли одного єдиного разу усі столи і стільці в одній з кімнат були перевернуті і акуратно, без жодних ушкоджень, складені до купи? Так це був мій протестний перфоманс – один з різновидів акціоністського мистецтва. Вважаю його цілком доречним для “Арттериторії”, яким проголошує себе “Шинник” . А що, не сподобалося? Отакої…
Віннікова пише про мою нецензурну лайку.
Взагалі, треба розрізняти нецензурні слова і лайливі. Не кожне лайливе – нецензурне. Тож, спочатку, про звичайні, лайливі.
Невже очільниця закладу культури не в курсі світової класичної літератури? Хоче сказати, що там ніхто і ніяк нікого не називає та не обзиває? А що, лише компліментами обсипають? У літературних творах повно характеристик на зразок: “гнида”, “курва”, “паскуда”, “падлюка”, “тварюка”, “мерзота”, “сволота” і т.д. і т.п. Що ж тут нецензурного? Ну, от я ними і користувався. Плюс “енкаведистська гнида!”. Так, це звучало з моїх вуст. І, думаю, ще звучатиме. Впевнений, нагода обов’язково буде. Бо треба називати речі своїми іменами.
А тепер безпосередньо щодо нецензурної лексики та буцімто “погроз”, в яких мене звинувачує Віннікова.
Співробітник культурного-спортивного закладу, якого всі називають “Сєрьожа” – чоловік, на вигляд років 55 – зустрівши мене одного разу у коридорі комплексу, пригрозив “у*б@ть!”, якщо не припиню. Але в мене тоді не був увімкнений в режимі відео смартфон. То що, цього випадку не було? “Сєрьожа” знав, коли і що йому сказати. Може то був режисер сцени, може слюсар – не знаю, на лобі не було написано….
Те ж саме і щодо Гєни, який постійно “зависає” біля чергових на вході. Теж недвозначно висловився щодо конкретних намірів з приводу мого життя… То ви на це не реагуєте і до уваги не берете? Ви лише мої “погрози” рахуєте, а свої – ні? Як же тоді вас за це назвати, і куди послати, щоби це не було нецензурно?
Віннікова пише, що я зривав інформаційні таблиці в укритті та наносив на них нецензурні написи. Ну, для прикладу: “ГЕСТАПО + НКВД = Шинник!” – а тут що нецензурного? Ми обговорювали тексти плакатів разом із мамою, а вона – категоричний противник матюків. Тому на тих табличках не було жодного нецензурного слова! Вона би нізащо не дозволила!
Так само Віннікова не вирізняє “погрозу” від побажання чи прокльону. Бо якщо серйозно і по-дорослому, то “здохни!” – ніяка не погроза. Інша річ, якби було сказано: “Я тебе вб’ю”! Оце була би погроза. Класична, пряма… Он, путіну скільки мільйонів бажають “здохнути!”, а йому “тринь-трава”… Все живе й здихати не збирається. Тому “здохни!” – це на вибір, того чи тієї, кому воно адресується: хочеш – здохни, не хочеш – живи собі хоч сто років і більше!
Але найулюбленішим моїм місцем у тексті Віннікової стало те, де вона пише, що я, бачите, без дозволу (!) розміщую у соцмережах її зображення та публікую у соцмережах (і не тільки!) тексти, які їй не до вподоби.
Якщо претензія з приводу фото, то це те, яке сама ж Віннікова і вивісила на своєму ФБ-акаунті. Я його лише поширив. А мав спитати на це її дозволу?
Якщо ж не сподобався допис, то що, я повинен був спитати у Віннікової, як критичний на її адресу текст зробити кращим? І без її санкції не публікувати? Я мав запитати в неї дозвіл на критику? Чи усвідомлює Віннікова час, в якому нині живе? Чи вона назавжди лишилася у совдепії ще до часів “перебудови” і “гласності”? Ну, не все ж своє життя вона провела у катакомбах підвального приміщення “Шинника”, нічого не знаючи. Мала ж і на поверхню носа показувати. А з тим і відчувати свіже дихання інформаційної епохи.
Коротенька відписка за підписом директорки департаменту гуманітарної політики міськради Дніпра Ксенії Сушко за участі як виконавця – начальника управління культури Євгена Хорошилова, засвідчила, що посадовців жодним чином не схвилювала кричуща своєю антилюдяністю та антигуманністю ситуація із 80-річною бабусею, в якої Віннікова забрала диван, змусивши спати на незручних стільцях. Знущання молодої (відносно) Віннікової над старою жінкою не викликало ані в Сушко, а ні в Хорошилова – провідників гуманітарної (!) політики у місті – жодного обурення та навіть натяку на елементарне співчуття. Обидвоє не проявили ані крихти людяності!
Навпаки, їм було важливо стати на бік Віннікової як представниці владної – чиновницької, управлінської – вертикалі (тобто, захистити “свою” від посягань невдоволеного міського “плебса”) та лишитися цілковито байдужими до поневірянь пересічної городянки вельми поважного віку. Забраним у неї диваном зневажена її Гідність! Людська, громадянська. А ще завдано тілесних страждань, бо старенькій фізично боляче спати на стільцях. Але для “гуманітаріїв” Сушко і Хорошилова – це “тьфу”! Цілковите ніщо!
Прийнятною реакцією нормальної, адекватної, порядної і головне – людяної влади було б негайно врятувати ситуацію, відігравши її назад: вибачитися за завдані незручності, перепросити за непорозуміння і легко та й просто повернути усі прибрані дивани, лежаки, топчани і кушетки до укриття. Для зручності людей. Усіх: і дітей, і дорослих. Одначе про це в їхній жалюгідній “писульці” немає ані слова. Лише закид на мою адресу, що я не так, як належить спілкуюся з їхньою Вінніковою… Яка незрозуміло, за які заслуги та в якій сфері здобула (а може й купила?) свою посаду і тепер розпоряджається комунальним закладом як бариня-самодурка своїм помістям.
До речі, а чи робили вони зауваження Борису Альбертичу про неприпустимість привселюдних матюків на адресу жінок та громадянських активістів? Пам’ятаєте про його знамениту “овцу й*б@ну”? А “гуманітарії” Сушко і Хорошилов звернули увагу міського голови на категоричну неприйнятність подібного поводження у публічній сфері? І він же не зупиняється… То йому можна? А чому? Бо він – начальник, а всі інші – дурні? Він – барин, а городяни – його холопи, які мають усе стерпіти?
Та ви країну переплутали! Шуруйте з такими підходами до рашки, “гуманітарії” ср@ні! В країні, де перемогла Революція Гідності – ті віннікови, сушки, хорошилови явно не на своєму місці! Бо насаджують нам рускую модель суспільної поведінки, де начальство – це все, а громадянин – це ніщо! І їх досі відверто шокує, коли на їхні зухвалість, хамство і терор починають відповідати! І чинять серйозний опір.
Отже, про причини мого праведного гніву як сина, що заступився за зневажену матір – у Сушко і Хорошилова – анічичирк! А значить, вони фактично, приєдналися до психологічних і тілесних тортур над 80-річною жінкою… Чого я ім ніколи не пробачу, і як воно далеко може зайти – не знаю. Бо прагнутиму відплати! І добиватимуся її всіма можливими способами.
За панування у Дніпрі “руского барина” Бориски, маємо не лише найкорупційнішу владу за весь час української Незалежності, а й найпідлішу, найзухвалішу, найнахабнішу, найцинічнішу, найжорстокішу, найлютішу, найантилюдянішу! Їхнє гасло – “Забери у бабусі диван!”. А моє: “нехай забираються самі!”.
Олексій Мазур, Дніпро
