Я довго відкладав перегляд «20 днів у Маріуполі», бо мав підозру, що «Оскара» йому дали з іншої причини, ніж визнання значного внеску в жанр документального кіно. Бо документалістика – це завжди одна з точок зору на реальні події, що не має претендувати на вичерпну істину. Оскарівський комітет міг дати премію із солідарності з поглядами авторів фільму. Як це було торік з фільмом про Навального. Тому я боявся, що це буде щось на кшталт компенсації за торішніх «хороших рускіх».
Але насправді все виявилося геть інакшим. Бо річ у тім, що Мстислав Чернов пішов на великий ризик й перетнув межу між документальним репортажем, витриманим за усіма стандартами журналістики, та мистецтвом. Тому «20 днів у Маріуполі» – це не свідчення про воєнні злочини, а художня правда про війну, що окрім фіксації фактів дає можливість безпосередньо пережити 20 днів знищення міста. Так, художня правда – хоч би як це звучало пафосно чи мало б смак суб’єктивного враження, оформленого у точку зору.
Фільм змушує всіх, хто зустрів російське вторгнення в Україні, знов пережити перший місяць війни. Не знаю, добре це чи погано. Для тих, хто зараз поза Україною – це добре, бо змушує не забувати, що війна не закінчилася, а її жах триває геть не з меншою силою, ніж на початку. Для тих, хто залишився в Україні – не знаю. Попри щоденні прильоти й обстріли ми навчилися жити звичним життям – це нормальна адаптивна реакція людської психіки, бо інакше цей шалений стрес просто доконає кожного з нас. І, маючи силу мистецтва, «20 днів у Маріуполі» знов повертає нас у реальність війни як буддійська медитація до усвідомлення єдино реального моменту «тут і зараз». З іншого боку, це безпосередній живий емоційний зв’язок з тими, хто зараз боронить Україну – і його ми не маємо права втрачати.
Мстислав Чернов не намагається детально розбиратися в причинах цієї війни чи вибудовувати точну хронологію подій захоплення Маріуполю й нашого героїчного спротиву. Натомість він занурюється до фундаментального екзистенційного рівня й показує війну як протиприродну стихію, що оголює онтологічну межу між добром і злом. Добро – це чудове місто Маріуполь, що досягло свого розквіту, це життя людей, сповнене творчими справами, це діти як уособлення Майбутнього, заради якого варто жити. Зло – це стихія руйнування, смерті й нищення майбутнього. Люди в фільмі не розуміють, чому це жахіття відбувається з ними та їхнім містом. Цю війну неможливо раціоналізувати, бо зло ірраціональне. І це зло прийшло з півночі. І в тій величезній північній країні воно дуже давно вкоренилося й розрослося. І всі пояснення Путіна та виправдання росіян – це лише маневр, щоб відволікти увагу. Війна у фільмі – це велетенський монстр, що зайшов у Маріуполь і прагне лише вбивати й руйнувати. Кожен його слід засіяний трупами. Кожен його рух – це зруйнована будівля.
Немає сенсу говорити про сюжет. Бо фільм Мстислава Чернова – це чистий досвід війни, що його людська свідомість не здатна розбити на окремі події й вибудувати з них хронологічний причинно-наслідковий ряд. Реальність війни суцільна й неподільна. Це біль, що його неможливо витримати, але який триває й триває.
Офіцер поліції Володимир, що супроводжує знімальну групу, хоче, ризикуючи життям, вивести їх з міста разом з відзнятими матеріалами. Він сподівається, що якщо світ побачить усе, що сталося в Маріуполі, це надасть хоч якогось сенсу цьому жаху. А єдиний сенс Маріупольського пекла – це усвідомлення реальності зла, і що воно має бути подолано без усіляких умов і намагань з ним якось співіснувати. Донести усвідомлення реальності зла в обличчі війни до тих, хто особисто не пережив її жахів, можна лише одним єдиним способом – перетворити безпосередню дійсність війни в естетичний досвід, хоч би як цинічно це не звучало. Що і зроблено в «20 Днів у Маріуполі».
Сергій Климчук
