Також в його поезії – повітряні тривоги й ракетні обстріла міста.
Представлена поезія доволі сумна, радше – трагічна. Адже в ній – щемливий біль за полеглими на полі битви, данина шани українським Героям: живим і мертвим… Війна, що триває вже третій рік, проходить крізь серце всіх українців й кожен переживає її по-своєму. У автора його душевні хвилювання вилилися в рядки з акцентом на увіковіченні тих, хто заради захисту Вітчизни пожертвував найціннішим – своїм життям.
Небо цвинтаря
Прапори над нашими могилами –
Лан пшениці і небес блакить…
За країну у боях загинули,
Душу й тіло за свободу віддали.
Не болять уже смертельні рани,
Не тривожать постріли гармат.
Ми були міцніші сталі,
Військо встояло… Але зазнало втрат.
Хай пливуть над нами сірі хмари,
І летять лелеки вдалечінь.
Хай до нас приходять мами,
Щоб оплакати своїх синів.
Хоч не бачите вже більше
І не чуєте ви нас,
Наші голоси – у тиші,
Наші тіні – серед вас.
Небо цвинтаря високе,
Важке небо… мовчазне.
Ми знайшли тут вічний спокій.
Біль пройде… А пам’ять – хай ніколи не мине!
Я ішов
Так багато побратимів
Повернулось на щиті…
Я один із тих, хто вцілив –
Винуватий без вини.
Скільки в мене не летіло
Зусібіч смертельних стріл,
Все одно мене не вбило,
Сам не знаю, чом живий.
На моїх раменах попіл,
Бо крізь пекло я ішов.
Досі когось чую стогін,
Досі бачу чиюсь кров.
Наді мною гуло небо,
Трясло землю під ногами.
Йшов долиною і степом,
Був від втоми, наче п’яний.
Я знаходив в собі сили,
Попри біль і рвані рани.
Вовком обертався сірим,
Соколом летів крізь хмари.
Скільки вистачало куль,
Стільки ворога двохсотив.
Сам у пащі смерті був,
Але доля була проти.
Я зробив усе, що зміг
І прийшов додому…
Люба, я тобі приніс
Своє серце у долонях.
Гучно
Сьогодні знову в місті гучно,
То не гроза, не грім гримить –
Це вибухи… один за одним чутно,
Трясуться вікна… і душа тремтить.
У закутку між стінами сховались
Матусі з дітьми на руках:
Так міцно, ніжно обійнялись,
Слова даремні – все в очах.
У них тривога, смуток, відчай,
Не відпуска з лабетів страх.
Іще один лунає вибух…
Чи чути їх на Небесах?
А молитви, які шепочуть
Вуста бентежних матерів?
Маленькі серденька тріпочуть…
І знову вибух прогримів!
У небі чорний дим клубочить,
Швидких сирени за вікном –
Велике місто кровоточить,
Що височіє над Дніпром.
А між двох стін любов волає,
Веде з ракетами нерівний бій.
Біду відвести Господа благає…
Тривога вщухла? Добре. Все… Відбій.
Вони ідуть…
Вони ідуть – на полі битви павші,
В далеку путь… І молоді, і значно старші.
Бійців не спиниш, не вернеш назад –
Їх проводжає сяйвом зорепад.
Вони ідуть, лишаючи нам спогад
Про теплу усмішку і світлий погляд.
Про очі лагідні й хоробре серце
З гарячою жагою до звитяги в герці.
Ідуть за обрії повільною ходою –
Не склали зброю, а взяли з собою.
Пропахлі порохом і димом,
Освячені вогневим чином.
Небесне воїнство поповнило ряди –
Війною втомлене, але готове до війни.
В бою запеклому наклавши головою,
Готове стати знов до бою.
Марево
Може справді… може марево,
Наяву чи в забутті
Раптом, я побачив сяйво,
А у ньому – була ти.
Мабуть, ти прийшла на стогін
Чи гукнув твоє ім’я…
Одне одного ми спомин,
Одне одного луна.
Я відчув твій ніжний дотик
На скривавленім чолі.
Ти – розрада і мій спокій,
Моє небо на землі.
Твої руки притлумили
Мій пекучий в грудях біль.
Бачиш, як мене накрило –
Ворог влучив прямо в ціль.
Застилає мені очі
Чорна кіптява і дим.
Обійняти тебе хочу,
Та немає більше сил.
Як же мені пощастило
Знов побачити тебе.
Моя люба, моя мила…
В мене кров з грудей тече.
Вітер на вухо шепоче,
Що прощатися вже час.
Моє серце кровоточить,
Доля розлучає нас.
У згасаючому світлі
Тануть обриси твої…
Нехай маки в полі квітнуть –
Проросту одним із них.
Небесні привиди
Велике небо неосяжне,
Немов блакитний океан.
Ти корися лише відважним,
Даючи силу літакам.
Сміливі українські хлопці
На захист стали Батьківщини:
Блиснувши крилами на сонці,
У небо їхні літаки злетіли.
Було їх набагато менше,
Ніж ворогів у тім бою.
Хоробре українське серце
За землю билося свою!
Вражаючи ворожі цілі,
У попіл нищили орду.
Але самі не всі вціліли…
Немов птахи, підбиті нальоту.
Та, кажуть, хлопці не загинули –
Їх літаки раз по раз бачили над степом.
Тепер вони небесні привиди,
Узяті неосяжним українським небом.
Олексій Мазур, Дніпро 2024.
Автор також має публікації в українськомовному часописі “Ukrainian people” (Чикаго, США) та в “Українській літературній газеті”. Більше поезії – на його поетичній сторінці.
1 коментар