Від першого президентства Трампа пройшло достатньо часу, щоб, на жаль, упевнитись, що США зраджують нас, своїх друзів і, що найгірше, самих себе. Останні події лише засвідчили, що ця зрада нарешті вийшла назовні й наміри більш не є прихованими.
Девід Лінч, що послідовно підтримував Україну, відійшов саме вчасно, щоб не бачити, як Америка вже відкрито кидає себе і своїх друзів. Він усе передчував. Чи не головна тема його фільмів — це руйнівні сили зла, що ховаються за красивим фасадом заможної і благополучної Америки.
Америка амбівалентна. Вона тримається доти, поки є ті, хто може чинити спротив її природним руйнівним силам. Мабуть, найповнішим утіленням цих руйнівних сил зла є оскаженілий психопат Френк Бут у «Синьому Оксамиті», якого геніально зіграв Денніс Гоппер. Вочевидь можна ототожнити персонажа Гоппера з Дональдом Трампом, що під гаслами корпоративного фашизму розпочав велике руйнування Америки. Навряд чи він робить це свідомо. Він просто найкращий із хижаків, що інстинктивно відчув вихід сил руйнацій назовні й очолив їх. Йому просто «все дозволено». І, схоже, уже немає тих, хто здатен чинити йому спротив.
Останнім часом я намагався зрозуміти, що для мене є архетипічним символом «справжньої» Америки. Я знайшов його у фільмах Клінта Іствуда, які зараз переглядаю. У них Іствуд грає, зрештою, завжди того самого героя. Це сильний незалежний герой-одинак, що, втім, недосконалий як особистість і має постійні сумніви щодо вибору власних шляхів у житті. Проте він має чудову рису, неоціненний дар — гостре й безпомилкове відчуття справедливості, що наче даровано Богом. Наче Бог дав йому санкцію діяти поза законом, що або безсилий, або служить сильним. Коли герой Іствуда розуміє, що має діяти заради справедливості, він діє, кидає виклик, перемагає, відновлює правду. Щоби потім знову відійти в тінь. Мабуть, це і є архетипний образ справжнього американського героя.
Таким американським героєм-одинаком був за свого президентства Джо Байден. Не дарма він нагадує героїв Клінта Іствуда з його останніх фільмів. Нам здавалося, що Штати роблять замало для нашого захисту й нашої перемоги, що Байден занадто обережний, що хоче виснаження Московії нашою кров’ю. Але тільки зараз я розумію, наскільки неспівмірно багато він для нас зробив, маючи ті шалені сили спротиву, що зараз в Америці вийшли назовні. Ми цього не розуміли, але він знав і відчував свою країну. Байден особисто врятував Україну і тримав Америку стільки, скільки міг. Саме тому він до останнього, поки були сили, тримався в боротьбі за наступне президентство. Бо розумів, що, схоже, не залишилося нікого, хто б міг так розуміти і протистояти руйнівній силі, втіленій у Трампі.
Але в справжнього американського героя, уособленим у Джо Байдені й у ролях Клінта Іствуда, є одна трагічна вада. Це герой-одинак. Він не передає своєї боротьби за справедливість у спадщину. Не створює «інституту» неформального спротиву руйнівним силам зла. Байден залишив після себе лише нашу захопливу вдячність. І виглядає так, що він був останнім американським героєм.
Чим для мене і для мого «першого пострадянського» покоління була Америка? Ми народилися в Радянському союзі й, хоч були замалі, щоб мати якісь спогади про життя в ньому, проте наше свідоме дитинство проходило в цілком радянській дійсності, яка за інерцією перейшла до незалежної України. Сіре, злиденне, одноманітне життя в потворно індустріалізованих містах в оточені незрозумілих агресивних комуністичних символів і пам’ятників. Америка була повною протилежністю. Вона яскравими спалахами входила в пострадянську дійсність, обіцяючи, що життя може бути суцільним святом. Входила першими піратськими голлівудськими фільмами й діснеївськими анімаціями, першим МакДональдзом у місті з першим біг маком і першою колою, першими кросівками, джинсами й бейсболкою, першим захопленням образами дивовижного американського життя, що сяяли до нас бездоганною американською усмішкою. Це було наче прибуття інопланетної цивілізації, що прийшла вивести нас із полону сірої буденності. Навіть англійська мова з американським акцентом звучала як щось неземне. Нарешті перед нами було викладено свіжоспечений запашний американський пиріг, що мав неймовірний смак свободи й успіху, Вудстоку і психоделічної революції, джазу, рок-н-ролу й музики кантрі, фільмів Лінча, Скорсезе і Джармуша, прози Селінджера, Кінга й бітників, інтелектуалізму Східного побережжя і розкутості Західного берега, подорожі автівкою через усі штати і величних картин американської історії… Американський пиріг, що так чудово втілений у фільмі «Форест Гамп». Здавалося, що американського пирога буде вдосталь для всіх. Що кожного разу ти знову чутимеш: «Have another piece».
Проте американського пирога вже не залишилося. Лише крихти на тарілці й ледь вловний аромат яблук. Та й, відверто кажучи, він давно вже не смакував так яскраво, як колись.
Час від часу я слухаю ту саму ««American Pie» Дона Макліна. Раніше вона мене занурювала в ностальгічні спомини дитинства, коли Америка входила в моє життя. Ностальгію за тим, що вже ніколи наново не пережити. Проте, слухаючи цю пісню сьогодні, вона вже має дещо апокаліптичне звучання. У ній, зокрема, йдеться про «День, коли померла музика», коли в авіакатастрофі загинули три відомі рок-зірки. Ця подія символізувала для Макліна кінець епохи 60-х із її вірою у велике оновлення Америки. У п’ятницю, в останній день зими 2025 року, в Овальному кабінеті трапився другий «День, коли померла музика». Того вечора померла не тільки музика. Помер безцінний дар Америки втілювати в собі водночас велику силу, справедливість і красу справді щасливого життя для кожного без винятку.
Що ми маємо робити зі зрадою Америки? Усе як завше: продовжувати боротися, бо наша неймовірна здатність до боротьби — це те, що є нашою сутністю і що забезпечує наше безсмертя. Маємо остаточно повернутися до самих себе — звільнитися від Московії і московської спадщини й перестати жадати американської мрії. Повернутися, зрештою, до Європи, з якою завжди мали дуже складні, але, як виявилося, справжні стосунки.
