Профінасований Олександром Петровським разом з Держкіно х/ф “Будинок “Слово” зазнав нищівної критики і провалився в прокаті.
Один з визначних діячів єврейської мафії США Багсі Сігел (Бенджамен Сигельбаум, 1906-1947), що працював під керівництвом легендарного Меєра Ланськи (1902-1983), серед інших «чеснот», був відомий своєю пристрастю до кіна.
Він тривалого часу жив у Лос-Анджелесі й мав широкі зв’язки та близькі знайомства у Голівуді. Приятелював з багатьма зірками того часу. Та й сам, кажуть, мав акторські здібності. Подейкують, якось був присутній на зйомках однієї сцени й відразу після дублю сам зайняв місце актора, відтворивши на камеру всі його реплики за дуже переконливої гри. Але… не склалося.
Колоритного персонажа застрелили 20 липня 1947 року в його бунгало у Беверлі-Гіллз. Історія життя цього гангстера стала основою для екранізації. 1991 року вийшов художній фільм «Багсі», де Сигельбаума зіграв Воррен Біті.
Сігел також вважається засновником грально-розважальної індустрії Лас-Вегасу: побудував там перший готель-казіно “Фламінго”, який назвав на честь своєї коханої.
Злі язики шепочуть про Френка Сінатру як протеже італійської мафії. Хоча ніхто не піддає сумніву його виконавську майстерність: як спвака, так і актора.
Не був чужий акторській тусовці і сам Джон Готті (1940-2002). “Тефлоновий дон” не раз перетинався з голівудськими зірками, які лишалися про спілкування з ним найкращої думки. Про боса мафіозної сім’ї Гамбіно знято чимало фільмів – його грали Том Сайзмур, Арманд Ассанте, Джон Траволта.
Зрештою, попри свою невразливість, “бос усіх босів” таки “загримів” за грати на довічний термін, де помер від раку горла. Не вмер Данило, так болячка задавила…
Подібних історій по всьому світу чимало. У Дніпрі – своя.
Нещодавно у прокат вийшов «Будинок «Слово». Нескінчений роман» – художній фільм режисера й сценариста Тараса Томенка про долю українських письменників сталінських часів. Продюсерами фільму виступили добре знані у кінематографічному середовищі Юлія Чернявська, Олег Щербина й навіть колишній очільник Держкіна, «свободівець» Пилип Іллєнко.
Щоправда, кіно було розбомблено компетентними й незаангажованими кінознавцями і літераторами за історичну невідповідність та спотворення образів відомих історичних постатей. Так само зазнала нищівної критики драматургія, акторська гра, надмірна спрощеність та викривлення характерів персонажів.
На думку експертів, попри те, що кіно добре розкручене у медіа, воно не розкриває теми феномену українського культурного відродження й радше являє собою “мильну бульбашку” для невибагливого і вкрай далекого від означеної надскладної і драматичної теми глядача. Стрічка не занурює в історичний процес, в ній цілковито відсутні необхідна глибина дослідження і психологізм.
Бюджет стрічки склав 60 млн гривень. Касові збори, згідно з даними сайту Української кіноакадемії “Дзига mdb” – близько 13 млн. Якщо бокс-офіс у стільки разів менші бюджету, то це доволі красномовно.
Так от на пару з Держкіно співінвестором виступив Міжнародний благодійний фонд «Солідарність» Олександра Петровського – дніпровського “авторитета” з лихих 90-х.
На фото: представники родини Петровських і віцепрезидентка МБФ «Солідарність» Яна Іванілова на сцені з продюсерами під час презентації стрічки у Національному центрі “Український Дім”.
Нині Олександр Петровський – не якийсь там “Нарік” як колись (хоча сам каже, що це – не про нього), а шанований бізнесмен, знаний меценат і ревний вірянин. Палкий прихильник ПЦУ. І його перебування у Відні з початку повномасштабного вторгнення росії – ніяк не перешкода для благодійництва, детальним висвітленням якого займається D1 – кишеньковий телеканал Петровського у Дніпрі. Єдиний, слід зазначити, альтернативний профілатівським каналам і ЗМІ, які в обласному центрі з@ср… заполонили чи не весь інформаційний простір.
Для Петровського мерія на чолі з Борисом Філатовим – конкуруюча “фірма”. Пересічному дніпрянину важко визначитися, хто ж з них більший “bandidos”. За царювання Філатова, виглядає так, що саме він. Бо його керування містом – суцільне “Слова пацана” тільки по-дніпровськи.
Якщо і священнослужителям ПЦУ, і медикам, і митцям абсолютно пофіг, звідки й від кого брати гроші на храми, медобладнання та кіно – аби лише давали, то в біса видаватися святішим за Папу Римського мені – всього лише дипломанту Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» –2020 і 2021 рр. в номінації «Кіносценарії».
Якщо для екранізації твору потрібно говорити з “людьми честі”, то я готовий. Принаймні спробувати.
Теж маю чимало сценаріїв, що очікують екранізації. І на воєнну, і на релігійну тематику. І на гостро-соціальну, і на спортивну. Та на будь-яку хочеш: вшанування ратного подвигу українського воїна й пам’яті загиблих; окупація і спротив; інклюзія; втрачене кохання і вірність почуттів; відплата і жертовність.
Жанри: воєнні, соціальні драми і драмеді, містика, фентезі, кримінальні драми і комедії, екшн, неонуар, спорт (футбол).
Чого ще треба?
Маю не тільки повні, а й низку коротких метрів, які профінансувати куди легше, ніж той шістдесятимільйонний “Будинок”. Цікаво, скільки сотень тисяч чи мільйонів гонорару взяли собі продюсери, режисер, сценаристи, актори та інші творці? За своє кінематографічне “кидалово”. Бо “розвели” усіх. Найперше – глядача, а заразом й інвесторів стрічки.
Прошу кіномецената вважати цю замітку сценарною пропозицією. Чом би нам та й не зробити щось заради розвитку кіношної галузі України в цілому й зокрема – кінематографічної впізнаваності та популяризації міста?
Олександре Володимировичу, давайте знімемо кіно за Ваш благодійний кошт і за участю акторів Дніпровського національного академічного українського музично-драматичного театру, який вже багато років очолює Ваша мама Оксана Іванівна! Нумо просувати на великі екрани місцевих акторів! Якщо у Вас є і гроші, і цікавість, то чому б ні? Хіба це не богоугодна справа?
При цьому такого провалу як у випадку з “Будинком “Слово” точно не буде, хоча б тому, що мої сюжети – не про конкретні історичні постаті. Вони – плід моєї уяви і сценарної самоосвіти. В них художня вигадка органічно поєднується з життєйською правдою. Щоби хтось з професійних кінознавців чи літераторів так немилосердно відгукнувся про мої сюжети і персонажі, як у випадку з тим “Будинком” – та це ж сором і ганьба! Я – діло пропоную, а не якусь псевдоісторичну хрінь з сумнівною драматургією.
І користуючись нагодою, кличу добродія назад у Дніпро.
У нас тут, правда, і досі, вже третій рік поспіль трапляються ракети, але від того місто ані трохи не стає менш ріднішим, правда ж? То як же за ним не скучити та ще й з огляду на таку тривалу розлуку?
Олексій Мазур
