На 77-му році пішов із життя відомий громадсько-політичний діяч, засновник та головний редактор газети «Шабат Шалом», ветеран журналістики Дніпропетровщини, член Національної спілки журналістів України Михайло Олександрович Каршенбаум.
Про це повідомили у обласному відділенні Спілки журналістів.
Правління Дніпропетровської обласної журналістської організації глибоко сумує та висловлює щирі співчуття рідним, близьким, друзям та колегам, – зазначають у НСЖУ.
Один з колег, Олександр Хургін, так написав про Михайла Каршенбаума:
Талановита і дуже пристойна людина. Мені пощастило спілкуватися з ним, працювати і навіть дружити понад тридцять років.
Що Мишко вмів і міг, знає чимало людей. Хоча б тому, що він знайомий був із половиною міста. Він міг за глухої порадниці з прізвищем Каршенбаум захистити кандидатську дисертацію в Москві. Міг, будучи геофізиком, почати видавати єврейську газету (1991-го року, між іншим), міг більше тридцяти років бути її головним редактором. А міг депутатом міськради. Міг якимось загадковим чином пов’язати правильних людей у різних країнах, щоб у рідне місто почало повертатися зі своїми роботами геніальний Вадим Сідур. Загалом він багато чого міг і вмів. Але я, мабуть, скажу про те, чого Мишко не міг, не вмів, не розумів.
Так ось. Він був першим з моїх знайомих, хто допомагав людям не тому, що потребують допомоги треба допомагати, не тому що це міцва, а тому що просто не міг не допомагати. Був у Михайла такий автор Едуард Флінк. Один із перших, хто почав писати для єврейської газети. Самотня, хвора, літня людина. Мишко допомагав йому жити до останнього дня. Забирав із дому матеріали, привозив гонорари, вислуховував закиди за скорочення та виправлення, купував їжу. Я, будучи не дуже комунікабельним і не надто людинолюбним товаришем, іноді говорив: «Михайло, це вже занадто». На що Мишко знизував плечима і відповідав: “Ну, я не знаю …”. І все залишалося, як і раніше.
Ще він не вмів кривдити. Саме не вмів. Все чудово розуміючи, не вмів сказати графоману, що він графоман, неробі, що він нероба, брехуну, що він брехун. Звичайно, враховував все це, маючи з такими людьми справу, але не більше. Вважав, що ображати немає сенсу. «Ну скажу я ошуканцеві, що він ошуканець, він що, перестане брехати? Чи графоман, почувши від мене про своє графоманство, перестане бути графоманом? “Хоч час твій забирати не буде”, – говорив я. «Так, – казав Мишко, – часу шкода». І все залишалося, як і раніше.
Він не вмів пообіцяти та не виконати. Не вмів зробити щось погано. Просто не розумів – навіщо? Кому від цього користь? Та він на зустріч спізнитися не вмів і, якщо це все ж таки траплялося, їв себе поїдом.
Раніше “Особи” також писали: Родина бізнес-партнера Бориса Філатова придбала гірський готель біля кордону.
1 коментар