Благодійний та від щирого серця вчинок учасника гурту “Kalush Orchestra” зробив перебування дніпрянина в укритті КСК “Шинник” не лише куди приємнішим, а й прибутковим.
Ось, яку історію повідав “Особам” дніпрянин Олексій.
Незвична історія сталася зі мною та мамою у день концерту у Дніпрі переможця “Євробачення”-2022 – гурту “Kalush Orchestra”.
Під час вечірніх тривог ми прямуємо до укриття в культурно-спортивному комплексі “Шинник”, а якщо ті тривалі чи йдуть одна за одною, то лишаємося там на ніч: мамі – 79 років, хворі ноги і вона не може бігати в укриття, а потім вертатися додому після кожної сирени. Саме так сталося у п’ятницю, 21 листопада.
Коли ми після оголошення тривоги поспішаємо до “Шиннику”, то на афіші не дивимося: не знаємо, хто там виступає, бо нам не до того. Та й взагалі подібні розважальні заходи – не для нас. І цього разу ще на підступах до КСК було чимало автівок – значить хтось давав концерт.
Сидимо в одній з кімнат у підвалі, куди доноситься музика зі сцени, бо вона якраз над нами. Слів не розібрати і мелодія – в загальних рисах.
Аж тут починає звучати “Стефанія” – значить “Калуш”. Ця пісня, перемога на Євробаченні і рожева панама соліста – єдине, що я знаю про гурт, бо не з числа його фанів, хоча й нічого не маю проти. Просто – не мій жанр.
Концерт вщухає. Нагорі чути тупотіння натовпу, який полишає коцертну залу. Ми з мамою дістаємо ковдри і збираємося спати. Вона лягає на диван, а я споруджую імпровізоване ліжко зі стільців. Крім нас в укритті на 500 місць – нікого.
Раптом чуємо багатоголосся, що наближається. Згодом бачимо, як коридором проходять і збираються учасники гурту – їх видає сценічний лук – разом зі своїми шанувальниками, які стають у довгу чергу за селфі із артистами, автографами та сувенірами: панамами, постерами тощо. Всі у дуже піднесеному настрої. Гнітюча й мовчазна атмосфера укриття відразу змінюється на радісну, теплу.
Незабаром хтось з “калушан” влаштовує імпровізований аукціон: на лоту – можливість заселфітися без черги або щось таке. Швидко визначається переможець, який отримує преференцію за 600 гривень.
В цей час одна тривога закінчується, а незабаром починається нова, про що сповіщають гучномовці. Десь за півгодинки, отримавши, що хотіли, прихильники йдуть. І артисти теж… Окрім одного.
Проходячи повз кімнату, де ми з мамою, помічає нас. Зупиняється, придивляється, зацікавлюється… Може він сприйняв нас за безхатьків (чи подібних) і йому защемило?
Ми й справді не виглядаємо як багатії, та ще й з ковдрами, але своє житло поки, слава Богу, маємо. І в принципі – це одна обставина з небагатьох, що нас відрізняє від тих, хто вже за межею. А ми, попри нестерпну і безпросвітну скруту, поки ще тримаємося…
Отож, підходить до мене – високий, із короткою зачіскою – і люб’язно починає бесіду:
– Доброго вечора!
– Доброго…
– Скажіть, будь ласка, а чому ви тут?
– Через тривоги… Ми тут ночуємо, щоби туди-сюди не бігати. У мами вже вік і здоров’я не ті.
– А-а… Ви десь тут поряд живете?
– Саме так.
– Угу…
Співчутливо дивиться на нас, трохи міркує, а потім каже:
– Гаразд, таке діло: маю гарний настрій, а ще в мене сьогодні день добрих справ, тому прийміть, будь ласка…
Дістає з кишені купюру у 500 гривень і протягує мені. Дивуюся приємній несподіванці.
– Ого… Що, серйозно?
– Абсолютно!
– Ну, якщо… Ви точно впевнені?
– Прошу!
Беру, щиро дякую… Бажаємо один одному всього найкращого і прощаємося.
Отака, блін, історія… Люди платять, щоби потрапити на їхній концерт, а я на концерті не був, натомість – гроші отримав. Мабуть, десь співставні з вартістю квитка. Оригінально вийшло.
Я навіть не знаю, як його звати, але він був разом із іншими учасниками гурту і спілкувався як старший із волонтерами, лишаючись до кінця. Тому роблю висновок, що він один з команди “Калуш Оркестра”.
Коли прийшов додому, то подивився про гурт у Вікі та у Фейсбуці. Здається, я впізнав його на фото. Хоча… в кімнаті було темно, тому, гарантовано сказати не можу. Абсолютно точно, що це був не KylymMen.
Ну, не знаю… Там незабаром “DREVO” має виступати – Макс Дерев’янчук. Якщо раптом щось, то ми з мамою – там же: у підвалі, в укритті.
Ні, я не на що не натякаю… Просто… Бо навряд чи війна до того дня скінчиться…
