Витяги з заяви Директора ЦРУ Р. Джеймса Вулсі на слуханнях з питань Договору про СНО-2 у Комісії Сенату США з міжнародних питань, 24 червня 1993 року
Дозвольте мені зробити важливе роз’яснення. Сьогодні я готовий розповісти про нашу спроможність контролювати виконання положень Договору про СНО-2. Тобто йдеться про здатність визначати дії, що, на нашу думку, суперечать зобов’язанням, встановленим Договором.
А тепер я хотів би зупинитися на деяких важливих політичних і військових питаннях, що стоять перед Росією та іншими державами колишнього Радянського Союзу – питаннях, що безпосередньо стосуються спроможності Росії виконувати цю угоду.
Витрати, пов’язані з демонтажем ядерної зброї і модернізацією залишкового потенціалу, стануть тягарем для хворої економіки Росії. Крім того, готовність виконувати положення Договору про СНО-2 залежатиме від її програм модернізації і спроможності створити життєздатні стратегічні сили для майбутнього.
Стосунки між Росією і Україною також погрожують зупинити просування Росії вперед у справі імплементації угод. Росія визначила попередні умови для обміну документами про ратифікацію Договору про СНО-1 і Договору про СНО-2. Ці умови передбачають, що Білорусь, Казахстан і Україна повинні ратифікувати Договір про СНО-1 і приєднатися до ДНЯЗ як неядерні держави.
На цей час Україна здається однією з держав, що більше за всіх прагне залишити у себе стратегічні сили – і, крім того, має можливість їх утримання. В той час, коли Президент Кравчук продовжує наполягати на тому, що Україна стане вільною від ядерної зброї, значна кількість депутатів парламенту закликає до того, щоб Україна взяла у свої руки контроль за ядерними силами на її території.
Ставлення і дії України можуть вплинути на Казахстан, що висловив зацікавленість у збереженні декількох ракет СС-18 і їх ШПУ (ШПУ – шахтна пускова установка: підземна, укріплена шахта, з якої здійснюється запуск міжконтинентальних балістичних ракет, наприклад, СС-18 – авт.) для запуску космічних апаратів.
Поки що Росія і Україна не змогли прийти до згоди у питанні про контроль стратегічних ядерних озброєнь на Україні. Президенти Єльцин і Кравчук були задоволені результатами їх недавньої зустрічі на вищому рівні, під час якої Єльцин погодився надати Україні гарантії безпеки до того, як Київ ратифікує Договір про СНО-1 і приєднається до ДНЯЗ. Деталі російських гарантій все ще мають бути розроблені разом з Україною, а попередні спроби зробити це не мали успіху.
Ми також знаємо, що подальша затримка з ратифікацією Договору про СНО-1 порушить графік повної імплементації Росією обох Договорів про СНО і зменшить час, потрібний Росії для скорочення її стратегічних сил. Навіть після того, як договір набере чинності, Росія, можливо, продовжуватиме турбуватися про те, чи знищила Україна свої стратегічні носії і ядерні боєзаряди.
На завершення я хотів би знову наголосити на тому, що розвідувальні відомства впевнені, що за умов отримання ресурсів і засобів, які ми запропонували виділити з бюджету, ми зможемо виконати завдання, що покладені на нас за Договором. Враховуючи потенційну нестабільність у цій частині світу, єдиним безпечним напрямком для нас є зосередити увагу настільки, наскільки це можливо, на засобах збору технічної інформації – забезпечити умови для того, щоб ми продовжували мати самостійну спроможність постійного спостереження за ходом виконання договору.
Саме тепер розвідувальні відомства мають таку спроможність – вони знаходяться у вигідній позиції і готові до будь-якої проблеми у справі постійного спостереження за виконанням Договорів про СНО. Наша оцінка і цілковита достовірність у справі спостереження за Договором про СНО-2 у значній мірі залежать від ресурсів та заходів, які ми сподіваємося мати у нашому розпорядженні. Якщо наші можливості будуть обмежені відсутністю ресурсів, наша впевненість у спостереженні за Договором може зменшитися.
Підготувала Н. Гузерчук
Витяги з заяви Брюса Блейєра (Брукінський університет) «Політика США щодо питання безпеки України: ядерний вимір» на слуханнях з питань Договору про СНО-2 у Комісії Сенату США з міжнародних питань, 24 червня 1993 року
Я проаналізую нинішній оперативний стан ядерних сил України, можливість набуття Україною ядерного статусу у майбутньому та політику США з цього приводу.
Ядерний арсенал України знаходиться під оперативним контролем Росії і складається із стратегічних ракет та корисного вантажу бомбардувальників. Хоча нещодавно Росія прийняла рішення про припинення повноважень командуючого Збройними Силами СНД маршала Шапошнікова, я вважаю, що він залишився за бортом ще минулого вересня, коли питання контролю за ядерною зброєю на території України повністю перейшло до Росії.
Звичайно, оперативний контроль з боку однієї тільки Росії є ненадійним, беручи до уваги постійну небезпеку допущення помилки відповідним цивільним керівництвом та невдачу Росії ретельно підпорядкувати військову владу цивільній.
На щастя, здається, що Україна не прагне набути незалежного контролю за пуском ракет. Але уряд України хоче набути адміністративного контролю над усіма небойовими об’єктами, який включає грошове утримання та просування по службі обслуги ракет, а також прийняття особовим складом цих об’єктів присяги на вірність Україні.
Здається, що Україна та Росія узгодили модус вівенді щодо утримання ракет. Декілька тижнів тому вони досягли згоди щодо співробітництва у галузі поставок одна одній комплектуючих ракетних систем колишнього Радянського Союзу.
Інтерес України в оперативному контролі здається обмежується бажанням набути тільки технічного контролю, який би фізично унеможливлював запуск ракет Росією без дозволу України. В приватній розмові наприкінці 1991 року з українськими чинниками маршал Шапошніков погодився на розробку технічних блокувальних пристроїв та їх установку в 1993 році. Цей пристрій не вдалося створити, хоча президент Кравчук знаходиться у такому ж становищі, як і президент Єльцин, який також не має права технічного вето.
Оскільки Україна нині виготовляє технічні блокувальні пристрої, не виключається, що вона пророблятиме можливість діяти в односторонньому порядку. На жаль, ці пристрої не тільки здатні заблокувати несанкціонований пуск, але також можуть використовуватися для пуску ракет. Якщо Україна замінить існуючі пристрої своїми власними, вона зможе вводити польотні завдання ракет та запускати їх.
Нині місцева обслуга ракет, яка може присягнути на вірність Україні, можливо, не зможе швидко подолати системи захисту ракет. Якщо вона намагатиметься здійснити пуск, їй будуть необхідні розблокуючі коди, що знаходяться в Генеральному штабі в Москві. Про спробу самостійно підібрати код буде негайно автоматично повідомлено в Москву (в Генеральний штаб та штаб Стратегічних Ядерних Сил). Генеральний штаб зможе потім послати спеціальні команди для ізоляції цих командних пунктів та передачі контролю за пуском іншим командним пунктам. Якщо все ж таки вдасться підібрати код, то Генеральний штаб зможе послати «нульову польотну команду», яка відміняє раніше задану програму та відроджує контрольну функцію.
Генеральний штаб має технічну можливість надати усім ракетам наказ ігнорувати команди, що надходитимуть із будь-якого командного пункту в Україні.
Звичайно, це не цілком надійно. У випадку значного порушення безпеки ракетних комплексів Україною, Росія змушена буде послати війська, щоб зберегти за собою контроль.
Я вважаю, що для зменшення напруженості між Україною та Росією з питань контролю за ядерною зброєю конче необхідна продуктивна дипломатія. Контрпродуктивно здійснювати тиск на Україну з тим, щоб остання ратифікувала Угоди та передала свій ядерний арсенал Росії. Ми повинні виробити неупереджений підхід до України, що базується на принципах міжнародного права, визнанні незалежності України та права її Парламенту на проведення дебатів та вирішення питань її національної безпеки.
Ми не повинні концентрувати свою увагу лише на ядерних питаннях. Нам слід сприяти інтеграції України в міжнародні структури замість залякування ізолювати її.
Обіцяючим кроком на шляху до цієї інтеграції є запрошення України приєднатися до Росії та Сполучених Штатів в демонтажі боєголовок з ракет, призначених для знищення згідно з положеннями Договору про СНО-1 та СНО-2, та складуванні їх на відповідних територіях для спільного контролю. Ця пропозиція також розповсюджуватиметься на озброєння важких бомбардувальників.
Українська сторона має погодитись, щоб всі 2.000 ядерних боєприпасів негайно були розміщені в центральних складських приміщеннях, розташованих на українській території. Американські, російські та українські інспектори постійно здійснюватимуть спостереження за цими місцями. Інші групи експертів подібного складу спостерігатимуть демонтовані озброєння в місцях складування в Росії та Сполучених Штатах.
Очевидно, що наша політика стосовно України передбачає також надання поради Росії. Нам слід намагатися відмовитися від наполягання на тому, щоб Україна передала свою зброю Росії протягом двох років, та просувати ідею складування зброї, розташованої на українській території, під багатостороннім контролем.
Підготував Ю. Клименко
Довідка:
«Брукінський університет», насправді Брукінгський інститут (англ. Brookings Institution) – це незалежний аналітичний центр, «мозковий центр» (think tank) у США, заснований 1916 року. Він не є університетом і не надає формальної вищої освіти.
Його експерти (зокрема Брюс Блейєр / Bruce Blair) часто виступають на слуханнях у Конгресі та Сенаті США як фахівці з безпеки та ядерної політики.
Інші документи, пов’язані з підготовкою та/або погодженням проєкту тексту Меморандуму про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, в подальшому укладеного 05 грудня 1994 року між Україною, Росією, Великою Британією та США про гарантії Україні у зв’язку з набуттям нею неядерного статусу (Будапештський меморандум), які були нами отримані з галузевого державного архіву дипломатичної служби України – шукайте за тегом «Будапештський меморандум».
Ілюстрація анонсу згенерована ChatGPT
