Оповідь на конкретному прикладі з названими іменем та прізвищем особи й зазначенням її посади.
Коли я дзвонив у приймальню директорки департаменту цивільного захисту населення Дніпропетровської ОДА-ОВА Тетяни Куряченко, то її секретарка кожного разу, а дзвінків було чималенько, бо я – настирний, “муркотіла”, що та на нарадах. Безкінечних. А значить – поза доступом. Бо зайнята невідкладними справами.
Це звична практика для всіх секретарок будь-яких департаментів. Важко назвати, які я з них ще не турбував. Всі навчені однаково і дуже сумлінні у виконанні покладеного на них “святого” обов’язку з унеможливлення доступу до своїх “босів”: бо ті – на нарадах. Чи в облдержадміністрації, чи на виїзді.
Мені пощастило зв’язатися телефоном з “цілою” керівницею обласного департаменту лише одного разу в житті. Це трапилося дуже давно, понад десять років тому, але чудесну пригоду запам’ятав на все життя. Бо справді вікопомна!
Я вже не пригадаю, як її звати, але дзвонив в департамент охорони здоров’я. Виникли питання по діабету, яким хворію з 2007 року. Не по самій, звісно, хворобі, тобто її перебігу, а, сказати б, організаційно-бюрократичні. Сенсаційно, слухавку взяла не секретарка, а… сама директорка!.. Я не зміг приховати свого здивування і посадовиця, налаштовуючи на рівне дихання, заспокоїла, що і таке іноді трапляється.
Тоді отримав компетентні відповіді на всі питання, з якими звернувся. Ніби це сталося не зі мною і не в Україні, а в якійсь там… Швейцарії. Десь у Євросоюзі. Захотів громадянин поспілкуватися з регіональним керівництвом, набрав номер і… поговорив. Отак просто.
Відтоді – жодних подібних несподіванок.
Повернімося до цивільного захисту, до Куряченко. У нинішній, воєнний час.
Позаяк був наполегливим і “тероризував” секретарку багаторазово протягом кількох днів поспіль (а Куряченко постійно була десь на якихось нарадах) і, як завжди, не добираючи слів, висловлював свої думки з приводу стану справ у сфері, якою має опікуватися директорка, згодом вона таки сама мені передзвонила.
В основному йшлося про скотські умови перебування людей у сховищі № 12773, що на “Металобазі” (ПрАТ “Дніпропетровськметалопром”). Якщо коротко: холод і сморід. Попри обшарпані стіни і жорсткі сидіння – стільчики і лавки з дошок – не “фуричила” сантехніка. Не працював змив. Замість цього біля унітазу – відро води. Часто – порожнє. Але навіть воно не рятувало ситуацію. Варто було скористатися “по-маленькому” лише кілька разів, як невеличка кімната через несправну каналізацію заповнювалася нестерпним запахом аміаку. Висидіти – неможливо. А ракетно-дронові атаки – затяжні і людей, бувало, збиралося з півтора-два десятки.
У відповідального ж за сховище Кузнецова, прізвище та телефон якого зазначені на стенді, було на те своє пояснення. Виявляється, у цьому винуваті… самі відвідувачі. Бо навмисно засмічували санвузли принесеними з дому… гайками! Саме це я почув від нього, коли зателефонував, аби поцікавитися, скільки ще чекати ремонту. А якщо так, то ніхто ладнати техніку не буде. І не збирається…
Ви, взагалі, уявляєте, ситуацію: під час тривоги, а може й вибухів, ви поспішаєте до сховища, але затримуєтеся і думаєте: “Стоп! Нумо візьму я гайки, щоби накидати їх в унітази!”. А їх же слід ще відшукати – не в кожній оселі вони взагалі є: зайві, прозапас. Якщо ж наявні, то не завжди під рукою напоготові,треба згадати, де вони… Тривога? Ракети? “Шахеди”? Вибухи? Нічого – почекають, бо потрібно кров з носа знайти гайки, бажано побільше, аби прийти у сховище і під виглядом справляння фізіологічної потреби – вчинити підступну диверсію! Щоби потім самому ж і нюхати… Бо ж війна не закінчується і наступні рази треба так само поспішати до сховища.
Цікаво й доволі кумедно, що робітники самої МЕТАЛОбази для Кузнецова були поза будь-якими підозрами: бо причому ж тут до них ті гайки? На згадану шкоду спроможні тільки сторонні відвідувачі, які не мають справу з металевими виробами.
Отакий ідіотизм на повному серйозі…
Про це, але не тільки, ми довго говорили з Куряченко. Здебільшого, проповідував я, інструктуючи, як має діяти відповідальна державна службовиця, аби бути корисною суспільству на своїй посаді.
Директорка була уважною, люб’язною, спілкувалася чи не вишуканою українською… (Для прикладу, в управлінні культури Дніпровської міськради – не так: балакали ламаною, чи не суржиком, а мене чомусь називали “Алєксєєм Міхайловічєм”, хоча я – Олексій Миколайович. Ну, то таке…) Зрештою, Куряченко щиро подякувала за небайдужість і пообіцяла посприяти вирішенню ситуації.
Я був обнадіяний… Тішив себе, що на того Кузнецова, чия маячня змушує сумніватися в його адекватності, нарешті таки вплинуть…Все-таки, директорка департаменту цивільного захисту облдержадміністрації…
Минає час.. Дізнаюся про намічену, до речі – планову(!), а не термінову, інспекцію сховища. Тобто, ніхто після мого звернення попри проявлену небайдужість, не кинувся перевіряти його стан. Чекаю далі.
Аж тут спливають всі строки. Я йду до сховища зі своєю інспекцією. І бачу, що… все як було, так і лишилося… Змив не працює. Холод і сморід. Звертаюся із запитом до департаменту, а мені відповідають, що за результатами проведеного 08.10.2025 комплексного обстеження, сховище визнане… готовим до використання. Підпис – тієї ж Куряченко. Отакої…
Якщо ж є якісь претензії, то всі вони – до балансоутримувача, тобто самої “Металобази”, яка має щоквартально оглядати сховища та підтримувати його працездатність. Ну і “ля-ля-тополя” про законодавчу базу – хто і як має здійснювати контролюючі функції: “ДСНС, інші центральні та виконавчі органи місцевої влади”… Тобто, на папері ніби все гаразд, а в натурі – повний пшик…
Відтак, наважуюся на експеримент і звертаюся через “гарячу лінію” ОДА-ОВА до Куряченко зі зверненням-пропозицією: провести ніч (бо тривоги не рідко тривають безперервно з глибокого вечора до ранку) у в тому сховищі. Аби на власній шкурі – так і пишу – переконатися у “придатності” сховища до використання за призначенням. Пропоную навідатися туди цілим департаментом. Включно із секретаркою. Та й пройти квест на виживання. Одного разу я впорався: пробув за температури +5 градусів з сьомої вечора до сьомої ранку. Враження – незабутні! Від душі рекомендую…
До того ж, це було у період тривалих відключень світла. А там немає жодного альтернативного джерела. Принагідно зауважу: якщо вимкнути ліхтарик (або зарядка скінчиться), то суцільна темрява призводить не лише до втрати орієнтації у просторі, що цілком природно, а й навіть щодо усвідомлення становища власного тіла відносно землі: опору відчуваєш, але вже починаєш плутатись чи ти ще у цілковито вертикальному положенні, чи вже не дуже. Або дуже не! Бо втрачаєш рівновагу…
Саме до таких випробувань вдаватися не обов’язково, просто якщо наважитися – це щось потойбічне… Та ще й у поєднанні з пронизливою холодригою і дзвінкою, завмерлою тишою, якщо цехи не працюють… Це просто космос! “Сталкер” Тарковського – відпочиває… Капець! Тебе відвідують такі думки, що… Блін! Ніби в тебе третє (внутрішнє) око відкривається… Езотеричний напад! Ти стаєш іншим, не таким, як був досі. Не знаним самому собі…
Кому мало екстриму – будь ласка…Краще, про всяк випадок, йти не одному, а з кимось, бо ще, не виключено, заблукаєте так, що не знайдуть – назавжди загубитеся у часі і просторі. Привидів не зустрічав, тож за найгіршого сценарію розвитку подій, ви можете стати першим. Тому перед візитом, бодай повідомте комусь, куди ви…
На другу таку ніч в мене точно не було сил, але заради Куряченко та її департаменту – був готовий задіяти всі резерви організму.
Відправив звернення і чекаю… Вже сам почав хвилюватись – а раптом ініціатива пройде… Та всі побоювання були зайві. За підписом Куряченко мені надійшла звична відписка. Все те саме: інспекція була, сховище – придатне, відповідальний – балансоутримувач, контролюючі інстанції – такі-то…
І жодного слова про саму пропозицію. Анічичирк! Куряченко провела блискучий майстер-клас з типової відповіді звичайного українського посадовця на те, про що його не запитували і непомічання того, з чим, власне, зверталися.
В сухому залишку маємо… Куряченко справно отримує чималеньку зарплату, а сховища як були придатними до експлуатації лише на папері, так і лишаються.
У перекладі з бюрократичної мови на людську, народну, Куряченко відповіла: “я – не я і хата не моя”. Але це жодним чином не стосується її зарплати, яку справно отримує за подібні “писульки”. Цинічні і безсовісні.
А скільки ж таких дармоїдів в департаменті! І скільки самих департаментів в країні, користі від яких – як з козлів молока. Причому йдеться про цивільний захист населення! Не в мирний, зауважте, час, а на 5-ому році війни!
Через таких як Куряченко, у нас ті укриття та сховища й досі в сечі та лайні по всій Україні! А на папері за підписами відповідальних посадовців з контролюючих інстанцій – цілком придатні для використання! А що, мовляв, не так?
Бо начальники і начальниці наші до народу – як до бидла! Мовчазного, покріпаченого, яке все стерпіти має. В тому числі і їх – паразитів! Бо не для того здобули (може придбали?) собі посади, аби людям служити. Ні! Собі і лише собі за рахунок тих нещасних багатостраждальців.
Але тільки-но спробуй ту Куряченко ясновельможну зняти! Та хрін вам! Система неодмінно захистить “свою”: надійно, потужно, гарантовано! Захистить від “протиправних” зазіхань народу, якому має служити.
Олексій Мазур, Дніпро
P. S. Буремні події в “Шиннику”: гасла, напад, шарпанина, спроба задушити, “поліція”…
У п’ятницю, 3 квітня, у КЗ КСК “Шинник” (“Арттериторія” Дніпровської міської ради) було доволі гучно.
Ні, йдеться не про прильоти…
Подій і всіляких подробиць було дуже багато, тому буду максимально лаконічним.
Коли наблизився, аби потрапити в укриття, бо була оголошена не просто тривога, що тривала з ранку, а ракетна небезпека для міста, забачив перед ганком очільницю – Марину Віннікову. Там висаджували якусь зелень, то, мабуть, керувала процесом.
Користуючись нагодою, підійшов і почав гучно скандувати: “Поверни кушетки в укриття, гн*да!”.
Скандував як умію – потужно і без упину – тому це привернуло увагу не лише адміністрації, яка умить повибігала, а й перехожих городян. Ну і тих, що поспішали в укриття. Все це зафіксовано на смартфони.
Віннікова зі свитою зайшла всередину. Я теж. І продовжив. Там її свити ще побільшало. Один з них – якийсь дід зі словами “Долго мне это еще терпеть?”, накинувся на мене з кулаками. Завдав ударів по обличчю і схопив за шию. Може він з колишніх спортсменів (це ж не лише “культурний”, а й спортивний комплекс), бо його хватка здалася мені доволі міцною – такою, що справді загрожувала серйозними травмами.
Назвавши того шанобливо за іменем і по-батькові, свита сама відтягнула його і ретирувалася разом зі своєю вожатою.
Пройшов до укриття. Незабаром, всього за якихось хвилини 2-3, до мене вже підвели двох патрульних. Які, само собою зрозуміло – іншого й годі було очікувати – відразу стали на сторону адміністрації і в подальшому виступали чи не її повноважними представниками.
Потім до нашої компанії приєднався двометровий “качок”, що назвався “стендапером” (на відео – у червоних штанях і кедах).
Своїм зверхнім, знущальним, зневажливим і настільки ж примітивним “глузуванням” з мене, він постійно провокував на загострення конфліктної ситуації за повного потурання “правоохоронців”, з якими при зустрічі поздоровався за руку. Ті не заперечували.
Потім він їх люб’язно називав “пацанами”, що теж не викликало з боку “вартових порядку” жодних зауважень – вони явно були не проти. Ті двоє, ніби очікували, коли ж “стендаперу” вдасться спровокувати сутичку чи викликати на “відвертість”, за яку мене можна буде відразу затримати.
До речі, пізніше, дізнавшись про мою інвалідність у зв’язку з інсулінозалежним діабетом, “качок” теж похизувався електронним документом про свою інвалідність. Ну, і таке буває…
Серед іншого, цікавився, чи маю жінку і пропонував послуги особистого психолога.
– У вас є диплом про здобуття фаху? – запитав у нього.
– Ні, – розміявся він, – а навіщо?
Ну і все в такому дусі…Одним словом – “скоморох”… “Шут” гороховий.
Скільки я не просив “поліцейських”, щоби він мені не заважав, бо був абсолютно зайвий – все дарма.
Натомість, вони тільки те й робили, що всіляко захищали розпорядження Віннікової погіршити людям умови тривалого перебування в укритті, навмисно прибравши звідти всі дивани, кушетки, лежаки. Які стояли не місяцями, а роками! Та побачивши, що ними уночі починають користуватися за призначенням, Віннікова забрала геть усі до єдиного.
Вся моя “бесіда” з так званими патрульними була суцільною суперечкою. На кожне моє слово, вони відповідали своїм, що беззастережно засвідчувало повну й беззастережну прихильність до адміністрації “Шинника”.
А коли заждав написати заяву з приводу скоєного на мене нападу, спочатку рішуче відмовили. Мені, постраждалому громадянину, потрібно було “вигризати” своє беззаперечне право повідомити належним чином правоохоронні органи про вчинений напад з явними і прямими загрозами.
До речі, весь цей час особливо наближені до Віннікової були поруч. Так би мовити, контролювали ситуацію. І коли писав заяву та запитав у них, як звати того діда-нападника, бо до нього співробітниці зверталися за іменем і по-батькові, ті відразу “забули”… Промовчали, як води у рота набрали.
А після всього, коли патрульні пішли із моїми заявою і поясненням (ясно, що їм вони – до ср@ки), я, затримавшись і витративши певний час на підзарядку смартфона, знову побачив їх – вже на виході із закладу: вони по-приятельськи спілкувалися зі свитою Віннікової на пункті охорони.
Ну бо “у дошку” свої – для Віннікової.
Олексій Мазур, Дніпро
Раніше “Особи” писали про “Культ “Мєнта”
