За підрахунками місцевої влади, станом на 01.01.2024р. у Червогогригорівській селищній об’єднаній територіальній громаді Нікопольського району Дніпропетровської області налічувалося 8.918 мешканців. Це менше 70% від кількості зареєстрованих в громаді: 13.607 людей.
Про це, а також про солону воду з кранів, про спорт і те, що «правило двох стін» працює не тільки в квартирі, але й в сільській хаті, ми поговорили із заступником селищного голови з питань діяльності виконавчих органів Червоногригорівської ОТГ Лаловим Сергієм Вікторовичем.
– Скажіть, будь ласка, яка демографічна ситуація у громаді: скільки відсотків виїхали, чи є переселенці?
– Переселенців майже 3.000. Це до нас приїхали: Нікополь, Марганець і багато людей з Херсонської і Запорізької областей.
Переселенців дуже багато. Ми намагаємося їм допомогти:
- гуманітарною допомогою,
- компенсацією за проживання,
- матеріальною допомогою.
Певним категоріям осіб, наприклад, людям з інвалідністю – посилена увага.
Взагалі, в громаді проживали орієнтовно 12.000 осіб. Сьогодні, як місцевий мешканець, бачучи вулиці і знаючи, що там-там-там ніхто не живе, можу сказати: відсотків 70 залишилось населення.
Тобто до нас і приїхало багато, і виїхало багато. Дуже багато, навіть рідні мої, виїхали за кордон.
– До Червоногригорівки приїхали переселенці яких категорій – переважно пенсіонери чи ні?
– Всі категорії: і дітки, і взрослі, і пенсіонери.
– Взрослі чим займаються – чи є якась робота?
– Роботи небагато. І завдяки тому, що є гуманітарна допомога, люди виживають. Все-таки, раз в місяць прийти і отримати отаку коробку харчів – десь 1,5-2 тисячі гривень вона коштує – можна жити.
Багато людей виїхали за кордон, і кажуть, що не будуть повертатися.
Багато проживають у селах, які входять до нашої Червоногригорівської громади, але знаходяться далі від берегової лінії (через яку летять снаряди та дрони-камікадзе з окупованого рашистами лівого берега – авт.): Дмитрівка, Борисівка, Привільне. Там спокійніше, туди не долітає.
А тут – летить постійно. В нас з 2022-го – 1.200 пошкоджень будинків. Це дуже багато! Якщо взяти пропорційно нас і Нікополь, то в нас – гірше. Літом 23-го в нас могло бути за ніч 60-т будинків пошкоджено. Випускають касету «Граду», чи чим там вони стріляють, і – вулиця вся… Наші робітники йдуть фіксувати пошкодження, а воно знов летить, ті в підвали ховаються.
– Як на економіку, і взагалі на життя, вплинуло те, що немає вже Каховського водосховища?
– Критично! Саме в нашому селищі, Червоногригорівці – це моє рідне селище – основною роботою людей було вирощування помідорів. Великі теплиці, великі господарства. З уходом води це неможливо.
Ми переформатували подачу води. Зараз в нас є технічна вода з річки Ревун. Вона солона, вона з запахом, ну, використовуємо для технічних потреб.
А воду для пиття ми привозимо. Намагаємося залучити найрізноманітніші фонди, щоб це було безоплатно. Але станом на сьогодні фондів по воді нема. Возимо самі. Беремо воду в Нікопольского горводоканалу.
– Я знаю, в Зеленодольській громаді за допомогою чеської благодійної організації б’ють свердловини. Чи ви робите розвідку або є такі наміри – свердловини бити?
– Були наміри, зробили розвідку, можливість є – але уся вода солона.
– Централізований водовод в Червоногригорівці є?
– Він був, але ж…
– Що тече з кранів?
– Солона вода. Пити її неможливо, варити їсти – теж ні. Питну воду привозимо.
«Люди висипали на вулицю і стояли, розуміючі, що щось сталося»
– …«Велике будівництво» нас теж дісталося: в нас була запланована побудова дитячого садку на 120 місць, вже фундамент практично залитий був. Але почали стріляти – будівельники поїхали. Забрали свою техніку та вишки бурові.
– Яка ситуація з медициною, з медичними послугами?
– Все на рівні, все працює: всі ФАПи (фельдшерсько-акушерські пункти – авт.). Всі магазини, агропідприємство теж не виїхало, залишилося під обстрілами.
– Як Ви зустріли звістку про початок вторгнення 24 лютого 22-го року, які були Ваші перші слова?
– Я не хочу казати на диктофон. Зрозумійте, ну…
– Нецензурно?
– Так. Це була десь 5-та година ранку. Був дуже-дуже великий вибух – до нас прилетіла ракета.
Тоді в нас стояла військова частина, і в них була якась техніка. Вороги по ній вдарили.
Я проснувся, легко вдівся, сів на машину і вилетів на вулицю. Вся вулиця… Люди висипали на вулицю і стояли, розуміючі, що щось сталося. А потім ще пару ударів було. Тобто, ту військову частину вони розбомбили.
– Скільки на території громади загиблих і поранених?
– Поранених цивільних близько 25-ти, загиблих – 18.
– Навчальні заклади не працюють?
– Дистанційно всі.
– І ви не плануєте їх запускати?
– Ні, в жодному разі. В жодному разі! Бува приїжджають гуманітарні місії: «Зберіть нам дітей». – «Ні. Вибачайте, – кажу, – ваша справа дійсно гарна, але…».
– Як часто обстріли у громаді?
– Дуже по-різному. Можуть бути три рази підряд три ночі, може не бути місяць. Тобто що в них там в голові… Ми не пригинаємося вже, ми не ховаємося нікуди. Ми чуємо вибухи – ну, бахнуло, це звичне вже діло. Просто звичне. Це дуже страшно!
Щодо поранених – це зазвичай люди, які перебігають з хати в підпал, наприклад. Тобто, намагаються десь сховатися. Якщо людина в хаті, в будинку – «правило двох стін» допомагає дійсно: може бути поранення, але не критичне.
– А як реагують свійські тварини на обстріли?
– Теж звикли. Якщо на початку війни собаки гавкали, корови починали переживати, хвилюватися – зараз ні. Вибухи? Ну, вибухи.
Дуже-дуже сильно нас «привітали» з Першим вересням в тому році. І школи, і дитячі садочки, і в селищній раді вилетіло вікно.
– Які благодійні фонди вам допомагають і чим?
– В нас дуже багато благодійних фондів, які зайшли на територію громади. Допомагають, якщо образно, від носків до утеплення будинків: харчування, будматеріали, теплі речі, одяг… Ми їм дуже вдячні, ми їх любимо-поважаємо, харчуємо, допомагаємо, і вони нам допомагають. Громада не обіжена. В нас більше 100 тисяч продуктових наборів за минулий рік роздані.
В нас відділ соціального захисту створений, і саме для цього напрямку дуже багато задіяних. Школи, дитячі садочки, клуби – тобто, всі ті установи, які мали б бути на простої, вони працюють. Да, функції не їхні, але ж…
Нас підтримують і голова районної адміністрації, і райради, і обласної ради. Навіть місто Кривий Ріг допомагає. Передають «швидкі», генератори, будматеріали тощо. Всі комунальні установи Червоногригорівки забезпечені генераторами.
– Переселенці живуть у хатах?
– Приватних будинках. Хтось купив, хтось просто переїхав.
– Але ж тут не дуже добра безпекова ситуація. Чого вони не поїхали в Петриківку або Царичанку – не зрозуміло.
– Багато виїхали із старої частини міста Нікополь. Бо стара частина – там вже «живого» нема нічого, шмалять…
– Що таке «стара частина»?
– Прибережна територія називається «стара частина». І там наш районний відділ соцзахисту – жодного вікна цілого нема. Вони теж переїхали.
– Чи є мародерства, чи є якісь злочини?
– Злочини були і будуть. Мародерства немає.
Можуть десь якусь трубу вкрасти, таке. Щоб сказати, це повально або критично якось – ні. Працює поліцейський офіцер громади.
«Був прильот – посередині стадіона вирвище на 3-4 метри. Так жалко!»
– Якість доріг… Якщо в селищі, ви бачили, більш-менш, то по трасам – проблема. І дуже погані дороги між віддаленими селами району. Я намагаюсь там їздити як районний депутат – повноваження трохи більші, ніж селищна рада, то мотаюсь – дороги дуже погані.
– Я так розумію, відбудову ви поки не плануєте? Чи плануєте?
– Поки що ні. Навіть фонди, які приїжджають, їхня така позиція: ми можемо допомогти вам тимчасовими матеріалами, а постійними – ні. Тобто, вікна вставити чи двері – ні, не рекомендують навіть.
– Невесело. А що це у вас за кубки на шафі стоять?
– У нас громада дуже активна в плані спорту. У нас, одна із перших в громадах, створена була ДЮСШ: дитячо-юнацька спортивна школа. В ній було 14 тренерів. Ми завжди займали призові місця по волейболу, по футболу, шахах. Дуже активні були по пляжному волейболу – дівчата їздили в Києві виступали, Дніпро – це норма, в міжнародних змаганнях брали участь.
ДЮСШ в нас сильна. Один з наших тренерів – Дмитро Топчієв, колишній гравець футбольного клубу «Динамо». Рівень досить високий!
У нас побудований стадіон областю в селі Придніпровське – такого місто Нікополь собі не позволить, наприклад.
– Чому?
– Дорого. Там шикарніший стадіон, і в тому році теж був прильот – посередині стадіону вирвище на 3-4 метри. Так жалко!
Була площадка достойна. Приїжджали до мене друзі з Дніпра, я їм показував – вони були враженні, що в селі може таке бути.
– Який ще бізнес є в селі, крім сільськогосподарського? Вирощування помідорів, я так зрозуміла, вже немає.
– Є! Трохи в меншому рівні. Наприклад, я вже дома не буду садити. Тому що це не та вода, воду треба куплять, воду треба возить. А хто живе тільки за рахунок городини – так, вони згодні купувати 200-300-400 гривень.
– 400 гривень за куб води?!
– В тому році, коли возили воду зі ставка, – 500 грн вартував куб води, і люди брали. Бо городина посаджена, щось з нею треба робити
Ми дуже очікуємо, що велике будівництво щодо водогону завершиться, нам дали точку доступу, тобто нас приєднують, сьогодні у нас проект приєднання вже в стадії погодження.
На території Червоногригорівської громади вся підземна вода – солона. Більш того, в річці, яка тече, я навіть і не думав, що солона вода там. В дитинстві ми там купалися, рибу ловили – ми її не пили.
На сьогодні в громаді модернізували всі свої насосні станції, ми запитали все селище і Придніпровський старостат від води з річки… Літом у неї неймовірно посилений запах, а взимку, вроді, запаху нема, вона чистіша, але солона.
Тому ми дуже чекаємо, що нам дадуть воду з Запоріжжя. Дуже! І люди будуть готові платити, скільки скажуть.
Олена Гарагуц
1 коментар