– Мене звати Анна Целуйко, я – головний редактор медіагрупи «Прихист», – представляється головред.
До колег-журналістів ми приїхали 22 березня ц.р. якраз після великого обстрілу армією рф нашої України, коли противник завдав комбінованого ракетного-авіаційного удару по об’єктах критичної інфраструктури України. Тоді росіяни випустили по нас 60 «шахедів» і майже 90 ракет різних типів.
В редакції світла не було. Тепла теж. Інтерв’ю пройшло швидко.
– Що це за медіагрупа «Прихист»? Чи давно працює?
– Від початку створення ми позиціонували себе більш як громадську організацію. Опікувалися здебільшого безхатніми тваринами, допомагали в Нікополі притулку «ВС (Волонтерська спільнота – авт.) «Шанс на життя», допомагали Благодійному фонду «Дітям Нікополя».
І в нас був пункт обігріву. Близько 5-ти років тому опікувалися безхатьками протягом зимових місяців, від 1 грудня до 28-29 лютого. В нас перші два роки була така величезна палатка в центральному парку, а потім місто надало нам безкоштовно в оренду приміщення, і в нас там був пункт обігріву.
Пункт спершу, звичайно, задумувався просто як місце, куди можна прийти погрітися, попити чаю і піти собі далі.
Але так склалися обставини, що буквально за перші два дні в нас там поселилися і всі ці три місяці жили десь 15 людей. Тобто, ці люди – безхатьки, яким не було, куди піти. От вони там в нас жили, ми їх годували, допомагали з одягом, з продуктами харчування.
Коли наставала весна, вони були вимушені від нас піти. Тому що було дуже-дуже дорого оплачувати електроенергію.
А потім ми домовилися вже з міською радою, що вони беруть на себе таке зобов’язання: організувати власний пункт обігріву. На перших кроках ми допомагали, зараз вони цим опікуються.
Ми, звичайно, допомагаємо по можливості всім нашим фондам, з якими ми дружили, і зараз як громадська організація не відмовляємося від своїх якихось зобов’язань, але від початку Великої війни ми сфокусувалися лише на Збройних Силах. В нас є дуже багато нікопольців хлопців і дівчат, яким ми допомагаємо: передаємо їм шини, коптери, одягаємо і взуваємо.
Як медіа, ми не припиняли свою роботу від початку повномасштабного вторгнення, працювали щоденно і щонічно, якщо треба було. Особливо коли почалися обстріли Нікополя.
Була редакція велика, і коли почалася Велика війна, звичайно, колектив суттєво зменшився, дуже багато виїхало. І в нас був такий період, коли ми працювали взагалі вдвох – я і оператор. Ми виїжджали на обстріли, і вдень, і вночі, я ж кажу, коли було влучання в Нікополі. Є журналістські посвідчення, акредитація Міністерства оборони, є перепустки на пересування в комендантську годину від нашої районної військової адміністрації.
Тому, в принципі, ми були готові до всього абсолютно, і коли почалися обстріли, РСЗВ, вони ж були лише по ночах, ми були готові.
– Коли почалися обстріли?
– Перший обстріл в нас був 12 липня 2022 року – влучання в багатоквартирний сектор ближче до нашого підприємства металургійного. І вже тоді в нас загинуло дві людини. Впала стеля – влучання було в п’ятий поверх.
– Це з Енергодару було, артилерія?
– Це з окупованих територій Запорізької області. По нам гатять – в принципі, по всьому Нікопольському району – з береговій лінії. Це Енергодар, Кам’янка-Дніпровська, Знам’янка, інші прилеглі території. Все, що по береговій лінії з тієї сторони є, до нас і долітає.
Не припиняємо свою роботу, працюємо. І в блекаути працювали минулого літа, коли підірвали окупанти Каховську ГЕС. 34 дні місто було без води, і ми працювали і працюємо.
Зараз трошки колектив розширився – ми взяли ще до себе в команду і журналіста, і оператора. На те, що стосується відеоконтенту, у нас є чотири людини.
І ще є в Вінницькій області колега, який виїхав із родиною. Він нам пише новини на сайт.
Тобто, така в нас зараз невеличка команда – п’ятеро людей. Четверо працюють тут в місті постійно і один – віддалена робота з Вінницькій області.
– А зараз яка ситуація з водою?
– Стабільна. Ми, звичайно, чекаємо всі на цей магістральній водогін. Коли нам його побудують, але якісь прогнози, на жаль, нам ніхто не дає і якихось термінів ніхто не називає.
Але зараз із всього Нікопольського району ситуація з водою в нас найкраща. І по якості води, і по сталому водопостачанню. Наприклад, я знаю, ви були в Марганці, в Червоногригорівці. Там вода неякісна – вона солена. В Нікополі вода найкращою якості і перебоїв з водою немає.
В нас бувають іноді влучання в інфраструктуру саме водопровідну. Наші хлопці і дівчата, які працюють на водоканалі, ну, вони просто реально для мене герої! Тому що люди не відчувають на собі цих проблем. Буквально, менше ніж за добу… Останній раз коли було влучання в насосну станцію, менше ніж за добу все полагодили, і вода була в місті постійно.
Навіть зараз, коли ми з Вами говоримо, без світла і тепла… Це торкнулося сьогодні лише якоїсь частини міста – близько 30%. Розгорнуті пункти незламності. Зараз ми з Вами поговоримо і поїдемо знімати сюжет про те, як люди гріються в пунктах незламності.
* * *
Спалах фотоапарата не дозволив показати гнітючу темну атмосферу холу бездітної нікопольської школи. Коли людські тіні миготять біля пластикових синіх бочок з водою і чути звуки води, що ллється в пластикові бутилі.
– Смачна вода? – питаю.
Пенсіонерка застигає.
– Вкусная вода? – повторюю.
– А, да, смачная дуже.
Черги немає – бочок чотири, напір добрий.
На появу журналістів люди відреагували мляво. Лише хтось спитав, коли включать світло. Ми не знали. Потім ще одна пенсіонерка прокоментувала: «Ну, так в ГЕС Запорожья попали». І осіклася, не знаючі, чи можна таке казати на людях, чи не запідозрять у зв’язках з ворогом.
Втома і смуток на багатьох обличчях.
* * *
– Які ваші публікації користуються найбільшим попитом? – розпитую у нікопольської колеги Анни Целуйко.
– Обстріли, ліквідація наслідків обстрілів, інтерв’ю з військовими – якісь дотичні до війни.
Котики, собачки, якась соціалка – пішли на другий план.
Набирає перегляди сюжет нещодавній про «Епіцентр». Туди три снаряди влучили – він згорів.
Про одну зі шкіл, куди в минулому році влучила ракета (відео популярне – авт.). Саме ракета – не снаряди: РСЗВ або артилерія. Там відразу четверо людей загинули.
Дивляться, звичано, люди з України і ті, хто, як я розумію, виїхали в Європу. Тому що коли статистику переглядаю на Ютубі, то я бачу, що там – трошки Польща, трошки Чехія, трошки Америка, навіть і Канада.
Ну, весь оцей лайт (серіали, фільми, мультфільми, шоу та спорт – авт.), який був, довоєнний, якось знівелювався.
Нам в коментарях пишуть: «Ой, покажіть вже щось хороше». А коли оце «хороше» показуєш, то воно ледве-ледве, до тисячі переглядів набирає. Я розумію, що люди втомилися від цього жаху, але все рівно є така нагальна потреба в тому, щоб його показувати.
І коли, наприклад, їздимо на обстріл, люди кажуть: «От нащо я вам буду щось розказувати! Всі знають, що Нікополь страждає – нащо про це говорити?». А я кожного разу стараюся людину вмовити, кажу: «Якщо ми самі про себе не будемо говорити, ніхто про нас не буде говорити. Треба говорити, постійно нагадувати про Нікополь».
І зараз, як кажуть, не буває нещастя без щастя: ми співпрацюємо з дуже багатьма обласними каналами дніпропетровськими, подружилися з колегами з національних каналів і досить багато своїх матеріалів ми передаємо їм. Це 11 Канал в Дніпрі, «Суспільне» в Дніпрі, 1+1, Інтер, ICTV, Freedom, «Відкритий»… Ну, досить багато каналів, які просять, и ми просто віддаємо їм свої матеріали для того, щоб не забували, що є таке місто, яке кожного дня, кожної ночі страждає від цього сусідства вимушеного.
І зараз ще страшніше стало. Тому що обстріли почалися і вдень, і рано-вранці. Я навіть шуткую – кажу, що можна не ставити будильник: о восьмій ранку щодня починаються обстріли, залпи.
Зараз частішими є застосування дронів. Це дуже страшно, дуже багато людей в нас цивільних загинуло.
І, на жаль, не можна відслідкувати артилерію так, як можна відслідкувати ракету. Тобто в нас тривога найчастіше вмикається вже після другого, а той третього залпу.
Отака історія.
– А ви сумуєте, скучаєте за кішечками-собачками?
– Напевно ні. Мені такий «дівочий» контент ніколи не був цікавим. Як для автора, як для журналіста я більш люблю таке: політика, вибори, розслідування. Оце моє.
– Але ж Ваша організація спочатку займалася тваринами.
– В нас спочатку, я ж кажу, було дуже багато людей. Хтось один займався соціальними проєктами, інший, умовно – ЖКГ, дороги. Хтось – політика, вибори.
Я дуже сумую, мабуть, не те, щоби за котиками-собачками, а от просто за якимось контентом нейтральним. Можливо, просто розповідати про життя міста, про його відновлення. Дуже мрію робити сюжети про те, як місто відновлюється, як сюди повертається люди, як сюди повертаються діти. Як ми лагодимо школи, які в нас побиті. З 26-ти шкіл, мені здається, лише одна стоїть ціла.
Хочеться, щоб наше поранене місто відновлювалося, ставало на якісь мирні рейки і жило так, як воно жило до війни.
* * *
Вціліла АЗС в оточенні інших двох згорівших. Вибиті вікна на промбудівлі та закриті ДВП – на житловій забудові.
Три молодих дівчини на АЗС.
– Восьма колонка. До повного баку, – кажу.
Поряд чоловік скільки-то просить залити, як мені здається, з колонки сьомої.
– Восьма? Сьома напевно, – відмовляє мені касирка.
– Піду перевірю, – кажу.
Виходжу. Восьма.
– Восьма, – кажу.
Як виявилося, дівчина за іншою касою, «на прохання чоловіка» поряд зі мною, вже заливає машину з восьмої колонки, і тому восьма зайнята. Ми міняємося з чоловіком касирками.
– І ще, будь ласка, – кажу, – мені хот-дог.
– Булка темна, біла?
– Темна.
Зробили в білій. «Ой, я дуже вибачаюсь. Переробити?». – «Та не треба», – махаю рукою.
«За надмірного стресу «вмикається» мигдалеподібне тіло – частина мозку, яка визначає наші дії під час страху та небезпеки. У цей момент послаблює дію ділянка мозку, яка потрібна для навчання. … На фоні хронічного дистресу (дистрес – стрес негативний або надмірний стрес, на противагу позитивному або помірному еустресу – авт.) погіршується пам’ять, увага, креативне мислення та самоконтроль», – повчає нас «Освіторія».
Сконцентруй увагу, працюючі на АЗС в оточенні інших двох згорівших! При тому, що «в нас тривога найчастіше вмикається вже після другого, а той третього залпу».
Обличчя працівників та покупців на автозаправній станції передають втому і смуток. «Втрата почуття гумору», – підказує та ж «Освіторія» одну з ознак стресу у дорослих.
На пів дорозі до Дніпра продавчині вже гуморні.
– Працюєте в місці, де так багато всього смачного, і така худенька, – кажу продавчині-касирці-офіціантці придорожнього кафе.
– Так я ж тут тільки два роки працюю, – відповідає, сміючись, жінка середніх років вагою до 50 кг, с «лугансько-донецьким» акцентом української.
Отака історія.
Олена Гарагуц
Ця публікація здійснена за підтримки Фонду «Партнерство задля стійкості України», який фінансується урядами Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Громадської організації «Люстраційна Антикорупційна рада Придніпров’я» і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.
Також ми писали:
Ольга Шайтанова: «Код Української нації – в незламності»
1 коментар